зе ласт курсач


НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Кафедра журналістики

КУРСОВА РОБОТА

з навчальної дисципліни

«ТЕОРІЯ І МЕТОДИКА ЖУРНАЛІСТСЬКОЇ ТВОРЧОСТІ »

на тему:

«Політична журналістика: жанровий арсенал і специфіка»

Виконала студентка:

Групи 412

Якуненко Маріанна Сергіївна

Науковий керівник:

Ємець Валентина Олександрівна

Київ 2013-2014

ЗМІСТ

ВСТУП.

РОЗДІЛ I. Загальні поняття політичної журналістики

1.1. Визначення політичної публіцистики

1.2. Проблематика та функції політичної журналістики

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ II. Історія розвитку політичної журналістики в Україні2.1. Період 1. Кінець 80-х – початок 90-х рр.: зародження незалежної української журналістики.  1994-1999 рр.: «кланізація» українських ЗМІ, початок втрати відвойованої свободи2.2. 1999-2002 роки.: утиски опозиційної преси, поява цензури та перетворення провладних ЗМІ на засоби пропаганди

2.32004 рік: президентська виборча кампанія, засилля темників, тотальна цензура влади; «дух свободи» 2004-2005 рр., «джинсова свобода» 2006-2009 рр.

2.42010-2013 рік – зміна влади, зміна курсу країни, відновлення цензури та утисків ЗМІ

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження.

Одним із найвпливовіших елементів у системі засобів масової комунікації є політична публіцистика, тому динаміка власне її орієнтацій, установок, переконань і цінностей, впливаючи на суспільний світогляд, пришвидшує або гальмує процеси демократизації того соціуму, у межах якого вона діє. Зміни у сприйнятті або несприйнятті політичною публіцистикою феноменів державності, політичного лідерства, національної самоідентифікації, егалітаризму та іншого в умовах незалежності сприяють формуванню нового світогляду політичної людини (Zoon politicon, за Арістотелем) у посткомуністичних державах і таким способом впливають на стабільність політичних систем. Трансформація політичної системи залежить від динаміки її соціокуль- турної сфери [8, с. 2]. Політичний медіа-дискурс розглядали політологи, соціологи, комунікативісти, лінгвісти: З. Бжезинський, В. Горохов, О. Грищенко, І. Пас- лавський, В. Полохало, В. Шкляр. Важливе місце у вивченні різних аспектів публіцистики як сучасного феномену у ЗМІ України посідають дослідження М. Воронової, С. Гришиної, В. Корнєєва, О. Романчука. Політичну публіцистику розглядають також А. Аграновський, М. Барманкулов, Г. Вартанов, Л. Варустін, В. Здоровега, Г. Колосов, В. Кузьменко, Ю. Лазебник, Д. Прилюк, Є. Прохоров, В. Різун, О. Романчук, Н. Сидоренко, В. Учонова, М. Черепахов, М. Шульчевський тощо. Актуальність дослідження підтверджується такими рядками відомого українського діяча О. Хоменка: “В політичнім життю взагалі немає більшої сили, ніж преса. Вона може створити й знищити навіть наймогутніші організації. Вона виробляє публичну опінію. Вона своїм постійним діланням витворює спосіб думання, а тим самим певний тип політичного її державного діяча. Вона, при відповідній атмосфері спеціальної освіти в ній, може витворювати навіть характери, цю найбільшу цінність поширювання загальної й спеціяльної освіти. Навіть найбільш розгалужена і найсправніша організація не може рівнятися пресі в справі поширювання даних думок. Бо преса доходить і просякає іі туди, де її навіть не сподіваються. Бо вона трійка в своїм діланню, коли жи- ве слово, хочби найбільш фасцінуюче, має проминаюче значіння. З тих всіх причин кожда розумна зорганізована партія дбає передовсім про те, щоб мати добрі органи преси” [21].

Мета курсової роботи – проаналізувати основні характеристики для розуміння поняття політичної публіцистики. Для реалізації поставленої мети необхідно вирішити такі завдання: 1) дослідити концептну структуру політичного медіа-дискурсу; 2) проаналізувати загальні характеристики політичної полеміки початку ХХ ст. на сторінках політичної публіцистики в українській еміграції; 3) синтезувавши весь складний комплекс наукових дефініцій політичної публіцистики, навести схему концепції розуміння цього феномену.

Структура й обсяг роботи. Мета й завдання дослідження зумовили структуру курсової роботи, яка складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку літератури. Повний обсяг дослідження становить

РОЗДІЛ I.

1.1. Визначення політичної публіцистики

У визначенні, поданому Словником іншомовних слів, знаходимо розрізнення публіцистики та поточної преси (інформаційного журналізму): “публіцистика (лат. Рublicus – суспільний) – вид літератури, присвячений обговоренню нагальних соціальних питань з метою безпосереднього впливу на суспільну думку; публіцистика тісно пов’язана з поточною пресою (твори цього виду – статті, нариси, памфлети, фейлетони) [16, с. 419]. Провівши моніторинг функціонуючих дефініцій, М. Титаренко запропонувала виокремлення трьох визначальних сфер функціонування публіцистики (а відповідно, трьох підходів до її розуміння): публіцистика як сфера літератури (художня публіцистика): І. Білодід, Г. Вартанов, Б. Горєв, В. Даль, С. Ожегов, В. Шкляр та ін. (більшість словників та енциклопедій); публіцистика як сфера філософії, релігії, науки (світоглядна публіцистика): Й. Лось, Б. Прутцков, М. Шлемкевич; публіцистика як сфера журналістики (т. зв. газетна / журнальна, теле-, радіопубліцистика): В. Горохов, М. Грибачов, В. Здоровега, Б. Лозовський, Л. Світіч, В. Ученова та ін. (спеціалізована фахова література). Важливі характеристики для розуміння поняття політичної публіцистики знаходимо в електронному варіанті літературної енциклопедії. Автор статті про публіцистику Б. Горєв вважає, що це – ділянка літератури, яка займається політичними та суспільними питаннями з метою втілювати певні погляди в широких колах читачів, створювати і формувати суспільну думку, розпалювати певні політичні кампанії [16, с. 42]. Також, на думку автора, зародження публіцистики відбулося разом із появою масового читача та засобів відтворення літературних творів (книгодруку), себто на початку капіталістичного періоду в Європі, а саме – у XV ст. в Італії (де, згідно з Б. Горєвим, з’явилась перша газета і перший памфлет). М. Титаренко зауважує, що думки автора щодо генези публіцистики суперечать науковій версії більшості журналістикознавців. У короткому тлумачному словнику журналістських термінів і понять Г. Вартанова читаємо таке визначення: “Публіцистика (латин.) – рід літературної творчої діяльності, що оперативно досліджує, узагальнює й трактує з авторських позицій актуальні проблеми дійсності з метою збудження громадської думки, оперуючи при цьому засобами логічного мислення та емоційного впливу” [1, с. 42]. У словниковій статті подано жанри публіцистики (стаття, огляд, рецензія, есе) та перелічено відомих українських публіцистів (І. Франко, М. Хвильовий, І. Багряний, С. Плачинда, С. Колесник). Тож подані Г. Вартановим жанри публіцистики не збігаються з традиційною журналістикою: лише один (есе) є справді публіцистичним, три інші (стаття, огляд і рецензія) в журналістиці прийнято зараховувати до аналітичних, а не пубіцистичних жанрів. На нашу думку, у цьому випадку варто говорити про таке поняття, як публіцистичність (за В. Здоровегою, публіцистичність – проникнення характерного для публіцистики методу у твори, непубліцистичні за своєю основою [5, с. 31]). Тож ми вважаємо, що для повного висвітлення національно-патріотичних аспектів політичної пресової публіцистики необхідно аналізувати як тексти “чистих” пуб-ліцистичних жанрів, так і матеріали з елементами публіцистики. Ще один короткий словник журналістики російського науковця Б. Лозовського подає два визначення публіцистики, які, на думку М. Титаренко, поєднують дві самодостатні парадигми публіцистики – публіцистичний жанр і публіцистичний стиль: рід літератури і журналістики, у якому розглядаються актуальні політичні, економічні, літературні, філософські та інші проблеми з метою впливу на сучасну суспільну думку, мораль та існуючі політичні інститути, а також з метою їх закріплення чи зміни відповідно до класових інтересів (у класовому суспільстві) чи до соціальних і моральних ідеалів. Друге визначення таке: публіцистика – один із видів журналістських текстів, головною характеристикою яких є актуальність та масштабність розробленої теми, емоційна насиченість викладу, тенденційність та пристрасність автора, полемічність, літературна майстер-ність [19, с. 43]. В. Учeнова, відома російська дослідниця публіцистики, зауважує, що публіцистика (тут вона посилається на В. Горохова) – це специфічна царина суспільно-політичної творчої діяльності, що має на меті актуальний ідеологічний вплив на суспільну думку, свідомість та поведінку мас. Актуальна дія, згідно з В. Учeновою, передбачає єдність оперативності та соціальної значущості публіцистичної інформації: “Це завжди політично та ідеологічно чітко орієнтований вплив, мета якого – реальний соціально-перетворювальний ефект” [20, с. 3]. Варто зазначити, що М. Титаренко підкреслює, що радянське журналістикознавство найчастіше розглядало публіцистику в ідеологічному ключі, посилаючись на таке визначення М. Грибачова: публіцистика – гостропроблемне звернення до спільноти людей з метою переконання, тлумачення, полеміки, агітації та пропаганди [19, с. 43]. Тому, на нашу думку, саме політична публіцистика, що є складовою політичного дискурсу, є найпромовистішим матеріалом дискурсу національно-патріотичного. Згідно з Г. Прутцковим, публіцистика – межове явище, якісно краще від інших форм журналістики: публіцистика – своєрідний ступінь між журналістикою та літературою, вищий вид журналістики, що зародився в Давній Греції, разом із публікою, яка вміла самостійно мислити і потребувала обговорення нагальних проблем суспільства і влади [15, с. 4]. Аналогічні думки півсторіччя тому висловив відомий український науковець М. Шлемкевич у своїй програмній статті “Новочасна потуга (Ідеї до філософії публіцистики)”; він подає певну ієрархічну типологію публіцистики: спочатку це рівень щоденників та тижневиків; потім – журнальні огляди, студії, етюди, есеї; наступні – твори світоглядної публіцистики, що межують із філософією. Автор виділяє цілий ряд жанрових форм публіцистики, їх особливості: промови і послання; газетні й журнальні статті; фейлетони, реферати-доповіді, есеї, ескізи, розвідки; актуальні праці політично-ідеологічного, критично-естетичного, світоглядного змісту та ін. Типологію публіцистики можна аналізувати за різноманітними ознаками: за історичними епохами, за геополітичними та національними ознаками, за ідеологічним спрямуванням, за каналом передачі, за формою вираження, тематикою тощо. Так, у межах нашого дослідження, за теорією М. Шлемкевича, ми виокремлюємо в публіцистиці (рід) публіцистику політичну (вид) як самодостатній і вагомий корпус макротекстів. Обравши вихідною точкою до розуміння феномену в усій його цілісності останній, найвичерпніший рівень, М. Титаренко на його основі створила пробну дефініцію-синтез: “Публіцистика – це складний соціо-культурний феномен, що одночасно виявляє себе у сферах журналістики (газетна / журнальна, теле-, радіопубліцистика), літератури (художня публіцистика), філософії (світоглядна публіцистика); актуалізується на різних рівнях (стиль, метод, жанр, мета-текст, професія, наука, світогляд, явище) з метою продуктивного впливу на об’єкт (особа-людство, країна-світ), який у результаті стає суб’єктом (співтворцем-відтворювачем) феномену, впроваджуючи його в приватне та суспільне життя (від самопізнання і світопізнання – до самореалізації та світоперетворення), забезпечуючи історичну тяглість феномену в просторі і часі” [19, с. 48]. Отже, на сучасному етапі вивчення публіцистики, шукаючи її визначення, необхідно врахувати всі сфери та рівні її функціонування, розмаїття її проявів та типологічних ознак. “Бо, беручи до уваги лише одиничний її вияв, – як стверджує дослідниця, – ми ризикуємо спотворити розуміння цілого, ризикуємо залишитися на маргінесах феномену, що його слід вивчати в сукупності, прямуючи дедуктивною стежиною від загального до конкретного, від цілого до часткового, від родового до видового. Різнотлумачення публіцистики свідчать передовсім про її багатогранність та невичерпність, універсальну часопросторову мобільність, про потребу нового структурно-системного концептуального підходу до її вивчення.

1.2. Проблематика та функції політичної журналістики.

Політична проблематика в пресі як відображення сучасного політичного стану представляє собою широке коло тем і проблем, розпочинаючи зі становлення влади і закінчуючи зовнішньою політикою. Політична свідомість, що представляє собою сукупність поглядів, оцінок, думок, емоцій та почуттів відносно політики влади та самої цієї влади, досить широко представлена в засобах масової інформації. А це потім призводить до широкого розуміння необхідності перетворень політики. Ще в силу своїх особливостей преса сама стає складовою частиною політики, оскільки вона більшою мірою, ніж інші види суспільної діяльності, потребує обміну інформації й постійних зв’язків між суб’єктами. Так за участі преси відбуваються зміни і в політичних процесах. Преса лише ловить, аналізує та трансформує в суспільну громадську думку те, що відбувається в політиці. Таким чином вона виконує свою конструктивну функцію в ході суспільних перетворень, так вона формує громадську думку. І необхідно розуміти сьогодні, що влада існує для громадян, а не навпаки. Тому без громадянського контролю вона не повинна залишатися. А тому вивчення громадської думки, яка втілюється на сторінках преси, є важливим і актуальним. Сучасний світ, тобто уявлення про нього, значною мірою сформований засобами масової інформації. У контексті потужної візуалізації культури та домінування мас-медійних дискурсів у житті людини та людства, в організації та функціонуванні світового інформаційного дискурсу дедалі виразніше виявляється така тенденція – політична чи економічна подія тільки тоді має для нас певне значення, коли про неї розповідають ЗМІ. І справді, сьогодні в будь-якій країні жодна суспільна структура не може повноцінно існувати без комунікаційної підтримки.  Саме політична комунікація сьогодні значною мірою визначає, як розвиватиметься українське суспільство. Політична гострота засобів масової інформації обумовлюється їх природою як частини політичної системи суспільства, як своєрідної форми влади у суспільстві. ЗМІ є різновидом суспільно-політичної діяльності, а мас-медійні тексти, з огляду на багатоманітність їх тематики, мають більше чи менше політичне спрямування, оскільки інформаційно забезпечують практично всі політичні процеси в державі. Якщо в більшості мас-медіа політична тема не є домінуючою, то принаймні дуже важливою.  Виділяють окремий вид журналістики – політичну журналістику. Адже процес політичної комунікації майже весь реалізується через ЗМІ. Нагромаджуючись, новини ЗМІ істотно впливають на образи політики у нашій свідомості, на наші когнітивні карти політичного світу і можуть викликати наслідки у політичному житті – від індивідуальних вподобань під час виборів до окреслених контурів політичної культури. Українська дослідниця та журналіст Діана Дуцик трактує політичну журналістику як суспільну діяльність по збору, обробці та поширенню актуальної політичної інформації через пресу, радіо, телебачення тощо. Політична журналістика може вважатися й найважливішою формою політичного життя. У добре структурованих, багатопартійних суспільствах політична журналістика являє собою неминучий наслідок та елемент суспільно-політичного життя. Але в державах з тоталітарними режимами такі політично заангажовані видання займають увесь інформаційний простір. З втратою зовнішнього плюралізму як категорії суспільного спілкування в суспільстві настає ідеологічна й політична одноманітність, журналістика втрачає свої первісні інформативні функції, а займається лише пропагандою й агітацією програмових партійних положень.  У розвинених демократичних країнах левову частку в інформаційному просторі сьогодні складають незалежні від держави та її гілок влади, партій і громадських організацій засоби масової інформації, що функціонують як приватні підприємства, їхня соціальна база — не партія, а згуртований на засадах загальнолюдських та національних цінностей народ, широка читацька аудиторія. За свою найвищу мету вони мають здійснення не пропагандистської, а інформативної функції журналістики. Загальні видання внутрішньо плюралістичні. Під внутрішньою плюралістичністю розуміємо публікацію відмінних точок зору на сторінках одного видання. Загальні газети дозволяють суб’єктам інформаційних відносин обмінюватися думками на своїх сторінках, полемізувати одне з одним; причому власна позиція газети може не збігатися з жодним із запропонованих поглядів або взагалі залишатися несформульованою.  Виникнувши в першій половині XVII століття з інформаційних потреб суспільства й будучи спочатку спрямованою на їх забезпечення, журналістика дуже швидко викликала жвавий інтерес політичних діячів, які зрозуміли, що за її допомогою можна маніпулювати громадською свідомістю й управляти масовими емоціями. А відтак успішно боротися за владу, а потім і утримувати її.  У XIX столітті ці спокусливі для політиків властивості журналістики призвели до захоплення її в сферу політичних інтересів, з’єднання преси з політикою. Загальних інформаційних видань майже не залишилось, журналістика з’єдналася з публіцистикою і стала головним руслом її розвитку. Будь-яка газета чи журнал декларували свою партійність (чи протопартійність), читачі були добре зорієнтовані в політичних очікуваннях і передбачали наперед, яку позицію займе те чи інше періодичне видання щодо певної проблеми. На теренах Росії, куди входила більша частина українських земель, апогей політичної журналістики припав на XX століття, коли журналістика була перетворена на коліщатко і гвинтик у здійсненні в Радянському Союзі політики комуністичної партії. Служінням фашистським та більшовицькому режимові партійна журналістика була цілковито скомпрометована в очах світової спільноти. Замовчування в радянській пресі голодомору 1932-1933 років, репресій проти української інтелігенції в 1930-х роках, численних порушень прав людини в повоєнному світі виявили кричущу несумісність такої поведінки з первісними функціями журналістики. До неї спочатку у центральноєвропейських країнах колишнього соціалістичного табору, а із знищенням СРСР і на східноєвропейських теренах почав повертатися ідеал загального видання, що головною метою проголошує не пропаганду й агітацію, а правдиве інформування громадян про об’єктивні факти дійсності й на підставі цього формування громадської думки.  Отже, щонайважливіший бік діяльності ЗМІ в суспільстві — це інформування громадян. При цьому слід нагадати, що інформація — інститут управління суспільством за тоталітарних режимів і інститут самоуправління в демократичній політичній системі.  Найважливіший же парадокс полягає в тому, що управлінські функції здійснюються пресою без управління самою нею. Якщо держава (правляча партія від імені держави) починає керувати масово-інформаційною діяльністю або здійснювати її сама, у державних діячів створюється уявлення, що вони спрямовують людей у потрібному напрямкові, володіють колективним розумом цілого народу, мобілізують його на звершення партійної програми. Час виявляє ілюзорність подібного становища.  Насправді дієздатні, конструктивні рішення приймаються на основі інформації, яка оприлюднена в газетах, циркулює в суспільстві публічно й яку щоденно споживає величезна аудиторія політично активних громадян, котрі хочуть знати, що відбувається в їхній країні й у світі, чому уряд чи правляча партія вдаються до таких чи інших політичних кроків, якими обставинами спричинені ці рішення і які очікувані наслідки їхнього запровадження.  Другою надзвичайно важливою функцією журналістики, і політичної зокрема є формування громадської думки. Громадська думка — явище історичне. З розвитком людської цивілізації й культури змінюється й статус громадської думки в житті суспільства, підвищується її роль, ускладнюються функції, розширюються сфери діяльності тощо. Усі ці процеси знаменують собою перетворення громадської думки з простого судження мас, що має силу лише в обмежених рамках тих або інших спільнот чи регіонів, на політичний інститут життя суспільства в цілому.  Сучасна суспільна свідомість у світі відзначається особливо високим рівнем впливу громадської думки на всі сфери життєдіяльності суспільства, починаючи від глобальних політичних рішень і закінчуючи дрібними побутовими проблемами. Громадська думка являє собою стан масової свідомості, що містить у собі відношення (приховані чи відкриті) людей до явищ, подій, процесів, героїв та персонажів даного часу, тобто до всього того, що складає поточну історію. А як відомо, історію сучасності створює журналістика. Характер ідей, що в сукупності складають громадську думку, безпосередньо залежить від переконань людей і особливостей їхньої історичної свідомості.  Журналістика в сучасному світі — головний, хоча й не єдиний, спосіб формування та існування громадської думки. Народження уявлень про необхідні зміни та процес запровадження цих змін неможливий сьогодні без участі ЗМІ. Головним будівельним матеріалом для громадської думки є інформація, а головними каналами її формування й вираження — засоби масової інформації. У цьому й реалізує себе журналістика в демократичному суспільстві як галузь суспільно-політичної діяльності.  Журналістика в демократичному суспільстві відіграє вирішальну роль на всіх етапах формування громадської думки: 1) отримання інформації про подію чи факт; за джерела інформації правлять повідомлення друкованих та електронних ЗМІ; 2) осмислення отриманої через журналістику інформації на основі особистого світогляду, досвіду, потреб та інтересів, внаслідок чого формуються індивідуальні позиції й погляди на події і факти; 3) обговорення відмінних і розмаїтих індивідуальних позицій, що також здійснюється через ЗМІ, обмін думками, їх зіткнення, дискусії, внаслідок чого відбувається зближення певної частини індивідуальних позицій; 4) складання в підсумку моністичної чи плюралістичної громадської думки.



Висновок до розділу 1

Отже, політична публіцистика є одним із видів журналістських текстів (публіцистичні матеріали та матеріали з елементам публіцистики), у якому розглядаються політичні та суспільні питання з метою втілювати певні погляди в широких колах читачів, створювати і формувати суспільну думку; вона завжди вписана в ідеологічний контекст епохи та зазвичай репрезентує державотворчі аспекти, що підтверджує етимологія дефініції “політика” (від грец. politika – державний) та її сутність (основним політичним інститутом є держава, а держава, у свою чергу, за визначенням В. Малиновського, є центральним і основним інститутом політичної організації суспільства [11]. Зважаючи на специфіку поняття, у подальших дослідженнях слід приділити увагу методологічним аспектам аналізу таких журналістських матеріалів.

РОЗДІЛ II. Історія розвитку політичної журналістики в Україні

2.1. Період 1. Кінець 80-х – початок 90-х рр.: зародження незалежної української журналістики.  1994-1999 рр.: «кланізація» українських ЗМІ, початок втрати відвойованої свободи.

Розвиток політичної журналістики в Україні можна розглядати лише невідривно від розвитку свободи преси, оскільки ці два питання є тісно пов’язаними. Характер політичної журналістики в суспільстві, її здатність бути допоміжним важелем для реалізації політичних прав та свобод та, навпаки, – перетворення її в ідеологічний інструмент, визначається наявністю (відсутністю) у цьому суспільстві саме свободи слова. У радянські часи політичний журналіст повинен був бути пропагандистом і розуміти, що єдино правильною позицією є позиція партії, інакше дуже легко було перетворитися з політичного журналіста в політичного в’язня. Зрештою, що можна хотіти від часів, коли політику часто вбачали навіть у віршах про кохання, стверджуючи, що вони підривають «моральний устрій радянської держави». У часи національно-визвольного руху, наприкінці 80-х — на початку 90-х років, політична журналістика нарешті дістала свою оду слова, а із здобуттям незалежності опозиційні до КПУ видання вийшли з підпілля. Роль підпільної преси, яка з’явилася переважно в той час в Західній Україні (деякі газети друкувалися в Прибалтиці, а потім переправлялися у Львів та Тернопіль), ще варто дослідити. Здебільшого такого типу видання виконували просвітницьку функцію, відкриваючи для читача «білі» плями радянської історії. У той час це теж вважалося політикою, за яку можна було опинитися за гратами. 1991-1992 були роками народження нової – журналістики, у тому числі й політичної. Завоювання незалежності змусило тодішніх журналістів переглянути свої позиції, переконання, переосмислити роль засобів масової інформації у суспільстві. Найважче давалося розуміння, усвідомлення того, що може існувати свобода слова, що журналіст не повинен звітувати перед жодними партіями, чи сповідувати їхню ідеологію. Усі свободи були задекларовані в Україні. Але задекларувати — не означає усвідомити. Останнього якраз не відбулося. Без усвідомлення необхідності свободи ніколи не буде самої свободи, навіть якщо вона буде записана на папері й про неї багато говоритимуть. Покоління радянських журналістів було захоплено зненацька тими змінами, які відбувалися в суспільстві. Воно так і не змогло, за винятком окремих особистостей, внутрішньо усвідомити необхідність свободи (що дуже добре можна простежити на прикладі регіональних ЗМІ). Наступне покоління, яке формувалося на стику, на межі фактично двох епох в історії України (кінець 80-х — початок 90-х), страждало психологією борців. Зовсім молоде покоління журналістів, яке вчилося, формувалося в період незалежності, з одного боку, нібито відчуло смак свободи, а з іншого — через свій прагматизм навчилося до непристойності торгувати своїм інтелектом, що означає служити олігарху чи олігархам (усе залежить від того, хто скільки платить). Яскравим прикладом тих процесiв, про якi йшлося вище, є трансформація газети «Киевские ведомости». Спочатку це був чудовий проект. Газета сприймалася як доволi незалежна. Пiсля чергового передiлу в мас-медiйному просторi видання стало виразником iнтересiв певної групи полiтикiв, що чiтко простежується в усiх його полiтичних публiкацiях. У 1991 році в офіційному інформаційному просторі було дуже мало патріотично налаштованих газет. Українські журналісти не проявляли такої громадянської мужності, яку проявляли українські письменники. Всю силу «четвертої влади» було спрямовано на дискримінацію Руху і рухівців. Чи не єдиною патріотичною газетою на той час була «Літературна Україна». Що ж до неофіційного, або неформального інформаційного простору, то за твердженням історика Вахтанга Кіпіані, українську незалежну журналістику створив В’ячеслав Чорновіл, видавши у 1987 році самвидавний альманах «Український вісник» – 360 сторінок, друкованих на машинці через копірку. Перший номер був присвячений пам’яті Василя Стуса. Згодом подібні видання почали виникати по всій Україні. А ще пізніше з’явилася так звана неформальна (нелегальна) преса, яка відрізнялася від офіційної радянської гіршою якістю друку, але була змістовно по-іншому наповнена. Тільки в Тернополі у той час виходило три таких газети – «Тернистий шлях», «Дзвін», «Тернове поле».  Преса початку 90-х років характеризується насамперед великою кількістю критичних публікацій на адресу радянської влади, компартійної номенклатури, а також на адресу місцевої влади, і критики, яка стосувалася безпосередньо тих чи інших суспільних проблем. У тій же «Західній Україні» за період з вересня-грудня 1991 року було опубліковано близько 45 критичних матеріалів. Це приблизно по 2 на кожен номер. Зрозуміло, що саме критичні виступи викликали і викликатимуть найбільший інтерес читацької аудиторії. Вони фактично є мірилом ефективності та дієвості преси. З цієї точки найбільш резонансними бувають критична кореспонденція та критичний репортаж. Згодом влада почне боротися з «оскаженілою вседозволеністю» не менш оскаженіло. У середині 90-х відновиться політична цензура. Трохи пізніше, з метою самозахисту, з’явиться це одне прикре для української журналістики явище – самоцензура. У 1997 році вийшла у світ книга Анатолія Москаленка «Вступ до журналістики», в якій він попереджає: «Небезпека полягає в тому, що преса, з одного боку, може стати об’єктом законодавчого обмежування певної сфери громадянських прав, або – з другого боку – бути використана в політичних силових іграх, в яких одна політична сила буде намагатися підсилити свої позиції, підготувавши для себе відповідний рівень «громадської підтримки», для чого була потрібна преса».  Уже у 1996 році відбувся певний поділ груп видань залежно не від їхніх фахових інтересів, а від інтересів їхніх «господарів». Заангажованість преси стала виразно помітною не лише з матеріалів, надрукованих на газетних шпальтах, але про це почали говорити відкрито. Поведінку ЗМІ у наступні роки визначав «фінансовий зашморг», накинутий на медіа. Доволі відкрито ЗМІ почали пропагувати позицію своїх власників ще під час парламентських виборів 1998 року. Вдосконалювалася пропагандистська функція медіа і під час проведення референдуму, і під час президентських виборів 1999 року. У 1999 році основна частина ЗМІ контролювалася передвиборними штабами президента Кучми, інші – окремим кандидатами. Президентські вибори також показали, що порушення були не лише з боку держави, а й з боку самих ЗМІ. ЗМІ не гребували порушувати принципу забезпечення рівних умов для всіх учасників виборчого процесу, та доступу виборців до інформації про всіх кандидатів та їхні програми.

2.2. 1999-2002 рр.: утиски опозиційної преси, поява цензури та перетворення провладних ЗМІ на засоби пропаганди.

У 2000 році дискусія щодо ЗМІ розгорталася у двох напрямках. Перший передбачав потребу у формуванні власного інформаційного простору, що тягне за собою потребу захисту українського виробника інформаційної продукції. Другий має на меті розвиток свободи слова, що включає захист журналістів від цензури, тиску та інших зазіхань.

Окрім того, виникло кілька гарячих тем, які хвилювали журналістів:

- обмеження в законодавчому порядку верхньої межі позовів;- захист джерел інформації;- доступ журналістів до джерел інформації.

16 січня 2001 року ВР проводить парламентські слухання з проблем інформаційної діяльності, свободи слова, дотримання законності та стану інформаційної безпеки України. Звичайно, ці слухання пройшли під знаком касетного скандалу та справи Гонгадзе.  Ці події передували парламентській кампанії 2002-го року, яка відрізнялася від попередніх особливо брудним використанням інформаційних технологій, у тому числі й ЗМІ у боротьбі за голоси виборців. Вибори засвідчили остаточне перетворення українських ЗМІ на засоби масової пропаганди: йдеться як про олігархічні і провладні медіа, так і про опозиційні.

Ситуація, яка склалася у сфері медіа, призвела до того, що журналісти ініціювали проведення парламентських слухань. Вони відбулися 4 грудня 2002 року. Головним результатом їх проведення можна назвати визнання парламентом існування цензури в Україні, що було відзначено згодом у відповідній постанові.

2.3. 2004 рік: президентська виборча кампанія, засилля темників, тотальна цензура влади; «дух свободи» 2004-2005 рр., «джинсова свобода» 2006-2009 рр.

Президентська виборча кампанія 2004 року (до Помаранчевої революції) лише посилила негативні тенденції в діяльності вітчизняних медіа, які проявилися в ході минулих парламентської та президентської кампаній. Більшість загальноукраїнських друкованих та електронних медіа чітко позиціонували себе на боці одного або іншого кандидата в президенти, що звузило до мінімуму можливості українських громадян отримувати об’єктивну інформацію, а отже, робити вільний вибір під час голосування. Таке позиціонування було зумовлене двома чинниками: по-перше, позицією власників ЗМІ, які також брали участь у кампанії на тому чи іншому боці, по-друге, тиском з боку влади, яка відверто підтримувала одного з кандидатів. 28 жовтня 2004 року розпочалася «журналістська революція» – 5 центральних телеканалів (Інтер, ICTV, Новий канал, ТОНІС, НТН) відмовилися надалі виконувати «темники» та працювати в системі тотальної цензури. 7 журналістів каналу «1+1» на знак протесту звільняються.  Події 2004 року підняли планку професійних стандартів медіа. На відміну від попередніх виборчих кампаній, глядачі отримали доступ до якісної та достовірної інформації, вона подавалась не скрізь і не завжди, але, за бажання, її можна було відшукати. Нова влада, попри вплив на інформаційну політику частини ЗМІ, не створила чогось подібного до сумнозвісної практики «темників», а відтак, у висвітленні актуальних подій зберігся плюралізм. Проте українська журналістика виявилася неготовою до викликів ринку в умовах свободи слова. Як позитив, можна відзначити те, що держава відмовилася від прямих методів примусу медіа до проведення лояльної до неї редакційної політики та від цензури.  Мінус, що свого часу влада не змогла приділити потрібних зусиль і волі для створення Громадського телебачення. Оскільки ГТВ  могло б задати деякий стандарт  політичної незалежної і комерційно незаангажова- ної журналістики в Україні, і як результат балансу інтересів різних і різнополюсних політичних і бізнесових сил.  Влада також не змогла навести лад у фінансовій, насамперед — рекламній діяльності вітчизняних медіа. Доклавши зусиль лише до недопущення розгулу політичного чорного піару через спроби зробити жорсткішим як виборче законодавство, так і контроль за його дотриманням, влада проігнорувала таку проблему, як  «джинса» (прихована реклама, або замовні матеріали, завуальовані під інформаційні).  Таким чином ЗМІ перетворили політичний плюралізм на плюралізм комерційний, а політичну цензуру – на цензуру грошовитого мішку. Політичні ток-шоу та теледебати надавали можливість висловитися всім парламентським та найбільш розкрученим непарламентським політичним силам. Недоліком більшості ток-шоу була також очевидна наявність «джинси», що занадто часто приводило до студій політиків другого та навіть третього рівня – неадекватно до інтересу електорату до них. У порівнянні з 2006 роком було більше намагань зробити дебати конструктивними, але пошук шляхів надати формату теледебатів видовищності (що забезпечить рейтинговий успіх) триває. Найдинамічніший формат теледебатів запропонував канал ICTV (проект «Дебати-2007» з Олександром Богуцьким). Канал «1+1», попри конструктивний формат дебатів «По суті» (спільний проект із МФ «Відродження»), провів серію телемостів із явними ознаками прихованого піару «Тільки про головне», учасниками яких були лідери провідних політичних сил. Публічно наявність проблеми на початку листопада озвучив журналіст «5 каналу «Єгор Соболєв та став одним з ініціаторів журналістської ініціативи «Не продаємось!». Власне акція стартувала через те, що виборча кампанія-2007 стала рекордною по кількості замовних сюжетів на політичну тематику на центральних телеканалах. До акції приєдналися сотні журналістів, які зобов’язалися створювати і не видавати в ефір матеріали, які не відповідають професійним стандартам та мають ознаки «джинси». «Політично цензурована» кампанія 2004 року остаточно поступилась «ринково цензурованій» моделі, за якої основні важелі впливу на медіа перебувають у руках не держави, а головних фінансово-політичних груп. Відносно більший плюралізм у висвітленні виборчої кампанії 2009 року у порівнянні з 2004-м, породжений «рівністю корупційних можливостей» кандидатів, не повинен вводити в оману: насправді медіа стали більш залежними від власників та контрольованими, журналісти втратили мотивацію працювати професійно та боротися за свободу слова, а якість їхнього продукту невпинно знижується.

2.4 2010-2013 рік – зміна влади, зміна курсу країни, відновлення цензури та утисків ЗМІ

Прихід нової влади до керма країною позначився низкою скандалів за участю журналістів: численні випадки побиття працівників мас-медіа, образливих висловів на їх адресу, поява закритих зон і тем для висвітлення ЗМІ, невмотивовані звільнення критично налаштованих журналістів під приводом скорочення редакцій. Окрім того, журналісти дедалі частіше почали заявляти про випадки цензури. Це також яскраво видно з матеріалів більшості ЗМІ. Неодноразово громадські об’єднання журналістів звертаються до президента зі скаргою на утиски свободи слова. Аналіз звернень, що надійшли на адресу ТСК, засвідчує: зростає кількість спроб економічного тиску на редакції. Чимало скарг стосується перешкоджання журналістам під час виконання ними професійних обов’язків з боку правоохоронних органів, спроб місцевої влади втручатися в роботи редакцій (особливо комунальної форми власності). Близько 22% звернень містять скарги на перешкоджання законній професійній діяльності шляхом погроз застосуванням фізичного насильства та некоректного ставлення до репортерів. Причому занепокоєння викликає факт, що за подібні випадки ніхто не несе відповідальності, розслідування ж справ щодо зникнення та вбивств журналістів затягуються, подібно до справи Гонгадзе. Певним проривом в українській журналістиці став проект «Громадське телебачення», що було презентовано в червні 2013, і стартувало наприкінці листопада того ж року. Це громадянська ініціатива, спільний проект відомих українських журналістів зі створення громадського мультимедійного медіа, завданням якого є об’єктивне та неупереджене інформування про важливі громадсько-політичні, економічні, культурні, соціальні процеси без цензури, лише у відповідності до публічних засад редакційної політики в умовах прозорого фінансування та звітування.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ Політична журналістика це вид громадської діяльності щодо виробництва і поширення інформації про діяльність владних структур, політиків, державне управління і здійснення влади у суспільстві. Система політичної журналістики має допомагати громадянам у вивченні державних питань, роз’яснювати альтернативні варіанти державної політики і сприяти формуванню обгрунтованої громадської думки. Журналісти виступають як посередники між політикою та суспільством Вони змістовно і зважено інформують, а також адресують політикам критичні питання від своєї аудиторії. Журналістика дбає про суспільний інтерес до політичних питань і тому є важливим елементом демократії. Найкраще політична журналістика працює під час виборів, коли рівень інформації сягає 80% всього ефірного часу. Вільні вибори — це ключ до демократії. «Влада народу» залежить від поінформованого вибору, саме тому роль ЗМІ у висвітленні виборів є такою важливою. Щоб результати голосування були дійсними політична, журналістика має працювати належним чином, реалізовуючи власні права на свободу слова, на вільний доступ до інформації та права виборців на інформацію. Висвітлення виборів має на меті вказати на проблеми та вивчити шляхи їх вирішення, порушити спірні питання, озвучити думки та турботи. Вибори — критичний час для політичних журналістів, коли вони мають довести свою надійність. Щоб бути джерелами інформації, яким довіряють, політичні журналісти мають щодня показувати свою чесність, точність та відкритість для всіх точок зору Але, на жаль, в Україні ЗМІ не піклуються про свій авторитет у суспільстві. Журналісти, трапляється, порушують етичні норми, закони висвітлення діяльності влади та виборчих перегонів. Про честь і гідність говорять перед виборами, а під час кампаній журналісти чомусь забувають про щойно складені та затверджені кодекси і з політичних перетворюються на партійні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Вартанов Г. Засоби масової інформації. Короткий словник термінів і понять / Г. Вартанов ; [за ред. проф. А. Чічановського]. – К. : Грамота, 2005. – 64 с.

2. Волкодав М. Применение политического дискурс-анализа в решении идеологических задач (на примере медиатизации политических текстов) : автореф. дис. … канд. филол. наук : спец. 10.01.10 – Журналистика / М. Волкодав ; Кубанский гос. ун-т. – Краснодар, 2007. – 22 с.

3. Герасимович І. Хто є причиною голоду на Україні / І. Герасимович // Канадийський Фармер. – 1922. – 22 червня. 4. Дуцик Д. Політична журналістика / Д. Дуцик. – К. : Києво-Могилянська академія, 2005. – 138 с.

5. Здоровега В. Теорія і методика журналістської творчості : навч. посіб. / В. Здоровега. – Л. : ПАІС, 2000. – 180 с.

6. К характеристике публицистической деятельности проф. М.С. Грушевского // Украинская жизнь. – 1916. – № 12. – С. 46–62.

7. Карасик В. Языковой круг: личность, концепты, дискурс : монография / В. Карасик. – Волгоград : Перемена, 2002. – 477 с.

8. Левкова О. Сучасна політична публіцистика та динаміка світоглядних орієнтацій людини (за матеріалами українських, російських та білоруських публіцистів 1991–2005 рр.) : автореф. дис. … канд. наук із соц. комунікацій : 27.00.04 / О. Левкова ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Інститут журналістики. – К., 2008. – 16 с.

9. Лось Й. Публіцистика й тенденції розвитку світу : навч. посіб. для вищ. навч. закл. III–IV рівнів акредитації : у 2 ч. / Й. Лось. – Л. : ПАІС, 2008. – Ч. 1. – 376 с.

10. Лось Й. Формування політичної філософії суспільства і держави ресурсами публіцистики (деякі питання історії та методології) / Й. Лось // Вісник Львів. ун-ту. Серія журналістика. – 2007. – Вип. 30. – С. 12–35.




Предыдущий:

Следующий: