рецензия_Нагиева


Привиди Руанди

В кожній культурі і суспільстві існує поділ на «своїх» та «чужих» — на основі національності, раси або релігії. У разі, якщо суспільство біполярне, тобто в ньому проживають дві великі та відмінні один від одного групи населення, виникнення геноциду найбільш ймовірно.

Кожен геноцид відбувався не раптово: державам і суспільствам потрібен певний час для того, щоб підготуватися до скоєння цього злочину. На будь-якому етапі розвитку подій геноцид можливо зупинити.

Геноцид завжди організований: в більшості випадків представниками держави, рідше — неформальними шляхами, наприклад, за допомогою воєнізованих або релігійних організацій. Частини, банди, натовпи людей, що здійснюють геноцид, як правило, заздалегідь озброєні і або навчені. На цій стадії готуються плани вбивств, складаються «чорні списки».

Сторона-організатор геноциду завжди заперечує факт геноциду. Вона оголошує недостовірними свідчення жертв геноциду, починає контрпропаганду, звинувачуючи в страшних злочинах самих жертв геноциду. Організатори геноциду активно блокують розслідування цих злочинів. У ряді випадків злочинні правителі країн, які організували геноцид, зуміли піти від кримінальної відповідальності.

Так само було в невеликій центральноафриканській країні Руанді. Через небажання ООН та країн-членів вплинути на обстановку в Руанді приблизно за 100 днів вбили близько 800 000 людей. Політичне протистояння між двома народами, які впродовж віків проживають в Руанді бере початок в далекому минулому. Хуту – землероби складають 85% населення, а Тутсі – кочівники та скотарі лише 14%. Вони розмовляють на одній мові, але мають расові відмінності не дивлячись на багаторічну асиміляцію.

Постає одна з проблем, але не етнічна, як можна було подумати, а радше соціальна. Тутсі завжди займали високе положення в суспільстві, а хуту – низьке. Проблема в нестачі землі, кожен рік вони сперечаються через те, що тутсі взяли більшу територію землі. Не було між народами такої ворожнечі та ненависті, доросла частина населення хвилювалася, на що будуть жити їхні діти. Багато століть правили країною тутсі, через що хуту почали ставитися до тутсі як до ворогів. Але з процесом деколонізаціі, політичні рухи хуту, які бажали отримати владу для більшості стають більш потужними, а тутсі навпаки втрачали перевагу. Згодом бажаючи повернути собі втрачені привілеї тутсі організовують злочини проти певних представників уряду хуту, але вони не залишалися без відповіді, скоюються вбивства громадянського населення тутсі. Це призводило до великої кількості біженців, які втікали в сусдні країни. Так незабаром створюється в Уганді Руандійський патріотичний фронт. РПФ мали на меті поділ політичної влади та реформування державного управління. До складу РПФ входили хуту також.

У 1990 році спалахнула громадянська війна. Тутсі добилися успіху, президент Хабіаріман погоджується на коаліційну політику. При поверненні з переговорів літак із президентом Руанди та Бурунді було збито ракетами. В умовах наступу РПФ почалася цілеспрямована пропагандистська кампанія, всі тутсі в країні були прийняті за посібників РПФ, а хуту, що належали до опозиційних партій, — оголошені зрадниками.

ЗМІ постійно поширювало чутки та проводила ефективну пропаганду. Їй належала найважливіша роль. Преса підбурювала ненависть до тутсі. Журнал Kangura вийшов з зображенням мачете і зі словами: «Яку зброю ми використовуємо щоб розправитися з тарганами назавжди?». Роками дві головні радіостанції змагалися в тому, як демонізувати тутсі, оголошуючи їх винуватцями всіх бід. З дитячого віку люди постійно чують по радіо та на уроках історії про серйозні суперечки між хуту та тутсі. Не можна однозначно назвати джерело геноциду, він схований в злобі і вантажу накопленого від взаємного нерозуміння. Ці народи виховувалися в дусі абсолютної покори та ненависті, в них було безліч упереджень. Вони легко піддавалися пропаганді, влада їм постійно нав’язувала потрібну ідеологію. Тому коли справа доходила до вбивства, вони з легкістю виконували прикази.



За результатами громадянської війни 1990-1993 років було укладено мирну угоду, створено перехідний уряд за участю зацікавлених сторін, і в країну введено миротворчий контингент. Штатна чисельність місії була 2500 чоловік. Те, як місію організувала ООН, справила значний вплив на події весни 1994 року: через проблеми з фінансуванням персонал місії з’явився в країні без належної екіпіровки і техніки, і навіть з медикаментами і продовольством було нього туго — в момент початку геноциду їжі на два тижні, води на постах на 2-3 дні, пального на 2-3 дні. Миротворці не мали адекватних ситуації повноважень, і мало хто з їх числа знав французьку, так що вони і між собою домовитися часом не могли. Бюджет місії затвердили 4 квітня, всього за два дні до геноциду.

Дивує в цій страшній історії політика невтручання Америки, політика ООН, Бельгії та Франції. Їх байдужість до майже мільйона людей. Ще на початку січня 1994 року керівництво ООН отримувало від канадського генерала Р.Даллер, який командував миротворчими силами в Руанді, повідомлення про підготовку етнічної чистки. Генерал зустрічався з інформатором, що повідомляв йому місця розташування складів із зброєю. Даллер просив дозволу йому взяти під контроль ці пункти, але з Нью-Йорка відмовили. Згідно з розсекреченими в 2001 році документами, США знали про насування геноциду в Руанді, але все одно наполягли на виведенні миротворчих сил ООН з території країни. Пояснюючи це рішення невдалим досвідом з Сомалі та відсутністю інтересів США в Африці.

З розсекречених документів стало відомо також, що в те, що відбувається були залучені військові посадові особи Франції. Французький уряд підтримував домінуючий режим хуту, надавав йому зброю, кадрову та політичну підтримку ще задовго до початку геноциду. У 1991 році столиця Руанди, Кігалі, була переповнена імпортною зброєю. Навіть коли режим хуту почав геноцид, Франція продовжувала його підтримувати. Французький суддя Жан-Луї Бругіре, провівши розслідування, уклав: «Літак президента збили тутсі». Те ж саме стверджували і хуту, убивши один мільйон чоловік. Але висновок судді було піддано жорсткій критиці з боку світової громадськості, так як було засноване на неправдивих фактах. Комісія французького парламенту з розслідування звинувачень про причетність Франції до геноциду також провела своє розслідування, і в 1998 році прийшла до висновку: «Основна відповідальність за те, що трапилося лежить на США і ООН».




Предыдущий:

Следующий: