Реферат-політологія Винниченко


Політологія Винниченко

ЕКОНОМІКО-ПРАВОВИЙ КОЛЕДЖ

ПРИ ХМЕЛЬНИЦЬКОМУ ІННСТИТУТІ МАУП

РЕФЕРАТ

з дисципліни « Політологія» . на тему « Державницька ідея В.Винниченка»

Виконала:ст. гр. КБО-21

Коваль Олена

Перевірила:

Ст. вик. Дубина Л.Г

Хмельницький 2014 р.

ЗМІСТ

Вступ

Політичні ідеї В.Винниченка

Державницька ідея В. Винниченка

Висновки

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

винниченко політик національне українство

Вступ

Володимир Винниченко (1880—1951), політичний діяч і відомий письменник, походив із селянського роду на Херсонщині; студіював у Київському Університеті; належав до організаторів РУП. Пізніше був членом УСДРП і членом її ЦК, редактором партійного органу «Боротьба». Переслідуваний за участь у ревелюційній організації, в 1903—17 часто перебував за кордоном, звідки нелегально приїздив до Росії. Під час одного переходу кордону був арештований і просидів рік у кріпості (1903—04). Під час війни Винниченко нелегально жив у Москві й співпрацював у журналі «Українская Жизнь». За революції 1917—19 В. брав активну участь в укр. визвольному русі;

Головний редактор «Робітничої Газети», лідер УСДРП, член та заступник голови Центр. Ради і перший голова її Ген. Секретаріату — автономного уряду України

Винниченко мав великий вплив на формулювання універсалів Центральної Ради. За гетьманської влади Винниченко очолив Національний Союз і брав видатну участь у протигетьманському повстанні. З листопада 1918 до лютого 1919 В. був головою Директорії. Однак пізніше, закидаючи більшості українських партій праву і проантантську політику, виїхав до Відня. Від імені групи лівих соціалістів за кордоном Винниченко 1919 намагався договоритися з урядом Леніна на позиції української світської самостійності, але це не мало успіху. 1920 Винниченко повернувся на Україну, але, не досягши угоди з большевиками про реорганізацію уряду УССР, виїхав за кордон, хоч іще підтримував контакт з окремими діячами УССР. Поселившись остаточно у Франції в 20-их рр., Винниченко присвятив себе літературній діяльності й до кінця залишився ізольованим від українського життя на еміграції.

Політичні ідеї Винниченка

Концепційно Винниченко визнавав марксизм, хоч на його ідеології сильно позначилися впливи західного лібералізму й гуманізму. На еміграції Винниченко розробив власну суспільно-світоглядову систему т. зв. конкордизму. Політично Винниченко хитався між українським націоналізмом самостійницькою платформою і концепцією української совітської республіки. Як практичний політик Винниченко був експульсивний і схильний до крайностей. Позиції Винниченка, а також його дуже суб’єктивну оцінку доби визвольних змагань віддають його спогади «Відродження нації», І—III (1920) і «Революція в небезпеці». О.Ш.

Упродовж усього свого життя В. Винниченко залишався соціалістом, однак різко негативно ставився до соціалізму в його радянсько-більшовицькому варіанті. Він вважав, що є два шляхи здійснення соціалізму, з приводу яких розходяться соціалісти і комуністи. Соціалісти виходять з того, що соціалізм можна побудувати лише поступово, еволюційно, реформами. Комуністи, навпаки, вважають, що капіталізм потрібно знищити відразу, революційним шляхом.

В. Винниченко запропонував свій варіант створення соціалізму, який він назвав «колектократією». Суть його полягає в поєднанні еволюційного й революційного шляхів переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом розпочати перетворення приватної власності на засоби виробництва на колективну. Саме на колективну, а не на державну. Соціалізм — це кооперація. Не націоналізація, а соціалізація, або, краще сказати, колектократизація — організація промислових, сільськогосподарських, торговельних, фінансових та інших кооперативів — приведе до соціалізму.

У поглядах з українського національного питання В. Винниченко пройшов шлях від прихильника культурно-національної автономії України у складі Російської федеративної республіки до визнання необхідності відродження самостійної української державності. Як соціаліст, розв’язання національного питання він підпорядковував вирішенню завдання соціального визволення народів, тобто звільнення їх від капіталістичної експлуатації. Тому був готовий відмовитися від національної незалежності на користь соціалізму. У зв’язку з цим В. Винниченко розрізняв національних соціалістів і просто соціалістів. Для просто соціалістів національний розвиток є необхідною умовою і засобом наближення людства до вищих форм соціального життя. А для національних соціалістів національний розвиток є самоціллю, по досягненні якої вони зупиняться, а потім рухатимуться назад.

Полемізуючи з опонентами з приводу наявності в Радянській Україні державності, В. Винниченко доводив, що така державність є, хоча «вона не самостійна, не незалежна, вона опанована Росією, вона поневолена, покалічена, грабована, замучена. Але суть її Держави є, вона живе, вона береже в собі сили, які не дозволяють ворогам знищити її, які невиразно тримають у собі ідею самостійності, які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її, — вони, а не хто інший, не якісь сили зовні, а тим паче не крихітна купка емігрантів»

Він сам виділив у своїй політичній біографії три найважливіших епізоди, які карколомно поєднали в собі апогейні віхи Української революції з особистими катастрофами. Схильний до образного мислення й художніх оцінок — паралелей, історичних порівнянь, В. Винниченко-атеїст назвав сходження на владні олімпи трьома біблійними сходженнями на Голгофу.

Справді, стрімкі, зоряні злети, гучна слава прийшли надзусиллями й переплелися з падіннями з вершин влади у прірви ненависті, з публічною ганьбою одного з ключових політиків національного поступу. В них своєрідно закумульовані й рельєфно віддзеркалені глибинна суперечливість Української революції і весь смисл життя В. Винниченка та його однодумців. Чи не тому проблема «Винниченко-політик» надто непросто освоюється суспільствознавчою наукою, викликає не завжди адекватну реакцію?

В. Винниченко, однин із перших глибоко й принципово розкрив причини, природу єврейських погромів, об’єктивно, аргументовано вказав на їх головних винуватців [5.c.114].

Якщо спеціально поставити питання кардинально-огрублено: що особливо «не подобається» «критикам» у діяльності В. Винниченка, гнівно засуджується ними, виявиться, що це передусім такі наріжні моменти, висхідні позиції:

— тяжіння до радикальних, революційних методів розв’язання нагальних суспільних суперечностей, посилений акцент на соціальних аспектах життя і розвитку нації;

— народоправні, соціалістичні уподобання В. Винниченка і його світоглядна еволюція в напрямі комуністичних ідей, платформи радянської влади;

— федералістські погляди і практика, зокрема неодноразові спроби знайти компроміс із радянською Росією.

В. Винниченко, наділений багатьма талантами, а серед них — надзвичайною чутливістю до чужого болю, здатністю співпереживання, бажанням віддати себе справі соціального і національного визволення, просто не міг бути поза колом революціонерів…

Якщо неупереджено оцінювати модель національно-державного устрою, теоретично відстоювану В. Винниченком, і зусилля, здійснені в напрямі її запровадження в життя, гадається, можна переконливо стверджувати: в цілому то був реалістичний, конструктивний, результативний шлях. Демократична («народоправча»), соціальна республіка (а саме такою, за задумом і сутністю, й була УНР) і донині залишається оптимальним варіантом ладу, до якого прагнуть, який сповідують і відстоюють передові соціуми. Інша річ, що не лише з вини В. Винниченка (хоча вона очевидна, а відповідальність як глави уряду, керівника держави — природно, першочергова) накреслені плани державотворення зазнали фіаско.

Звісно, позначилася й пропаганда планів федеративного переустрою республіки Росія з широкою національно-територіальною автономією таких регіонів, як Україна, що її посилено вів той-таки В. Винниченко. Але нав’язати масам те, чого вони не бажають, до чого не дозріли, неможливо. Тож слід визнати реалістичність тогочасної позиції В. Винниченка. І в цьому дедалі більше переконує те, що в умовах конфлікту Центральної Ради з РНК, коли по планах федералізації Росії було завдано нищівного удару, В. Винниченко першим із діячів, які до того дотримувались автономістсько-федералістських орієнтацій, закликав до нової національної стратегії — самостійності; гасла, реалізованого в IV Універсалі ЦР [6.c.321].

З цієї позиції В. Винниченко не сходив ніколи, висував її наріжною вимогою і в умовах пошуку шляхів замирення з радянською Росією на початку 1919 р., і в процесі переговорів із партійно-радянським керівництвом РСФРР та УСРР в 1920 р., і в передсмертному «Заповіті борцям за визволення». З такою ж послідовністю він відстоював ідеї рівноправного союзу суверенних радянських республік.

Слід погодитися, що за життя В. Винниченка історичною детермінантою, якій не було надійної альтернативи, виявився варіант радянської федерації. А відтак небезпідставними, принаймні зрозумілими, були плани В. Винниченка щодо забезпечення максимальних можливостей для національної самореалізації українства у тісному поєднанні з прогресивними соціальними перетвореннями в СРСР.



Винниченко-політик ніколи не прагнув власного вивищення, намагався себе підкорити суспільним потребам (звісно, як він їх розумів і оцінював). Тому-то В. Винниченко з презирством відкидає пропозицію П. Скоропадського очолити Раду Міністрів, не згоджується на прохання політичних сил УНР взяти на себе диктаторські повноваження у січні 1919 р. І без будь-яких зволікань він залишає посаду голови Директорії в лютому1919 р., відхиляє можливість потрапити на вищі щаблі влади в УСРР у 1920 р., зрікається першості в закордонному українському національному фронті, створеному власними зусиллями. Не змогли затягти його у свої тенета дипломати і спецслужби Антанти, запропонувавши в 1921 р. перебрати від С.Петлюри владу в екзильному проводі УНР. Він відмовляє і нацистському керівництву стати на чолі маріонеткового уряду окупованої України. Основний мотив патріота, гуманіста і демократа незмінний — він не може бути причетним до інститутів влади, якщо вони не відповідають національним інтересам [4.c.247].

З особливою виразністю риси справжнього революціонера-альтруїста виявилися в один із найкритичніших моментів Української революції — в 1918 році. Вважаючи вкрай неприпустимим, просто ганебним для себе підтримати режим П. Скоропадського, який мало не всім здавався непохитним, бо спирався на міць кайзерівських багнетів, В. Винниченко з вузьким колом однодумців веде підготовку антигетьманського повстання. Його не зупиняє відсутність підтримки навіть із боку однопартійців та українських есерів.

В. Винниченко володів не надто поширеним, як на сучасного політика, даром надзвичайно щирого самокритичного ставлення до власних вчинків. Залишаючись непохитним щодо визначеного ще в юності життєвого імперативу «Чесність з собою», він не просто критикував заднім числом свою діяльність, так би мовити — для заспокоєння сумління, а й робив належні висновки. Особливо прикметні й наочні тут щоденникові нотатки, тритомник «Відродження нації» і пов’язані з ними спроби кореляції політики, до яких систематично вдавався В.Винниченко.

Гадається, можна впевнено говорити, що серед плеяди діячів Української революції В. Винниченка вирізняла особлива, вроджена здатність до розуміння поведінки кожного індивідуума, психологічної мотивації його вчинків і водночас природний дар «схоплювати» глибинну й масштабну сутність процесів на макрорівні, передбачати об’єктивний напрям її перспективного розвитку. Переконливі докази того — відсутність ейфорії щодо соборницького процесу у 1918—1919 рр. та застережний песимізм щодо сутності майбутніх україно-польських відносин. Прогноз В. Винниченка виявився пророчим [5.c.241].

Нажаль, не змогли справити впливу на розвиток ситуації в Україні й численні застереження В. Винниченка щодо наростання тоталітарних тенденцій в радянському суспільстві, посилення під флером інтернаціоналістських гасел великодержавних, шовіністичних тенденцій. І сьогодні доводиться дивуватися, як в умовах вкрай обмеженого доступу до інформації В. Винниченко-емігрант добре розумів стан справ в Україні, як філігранно точно оцінював події, пов’язані з репресіями проти національної інтелігенції, української культури в цілому, як гірко переживав («сиротів») із приводу самогубства М. Хвильового та М. Скрипника, прозрівав трагічні наслідки такої політики більшовиків.

Державницька ідея В. Винниченка

Яскраву сторінку в історії політичної думки України 20 ст. вписав В. Винниченко. Ядром його політичної концепції була державницька ідея, сутність якої він визначає так: «Поки що людство розбите на окремі національні колективи, які переважно звуться державними, то очевидно, що найкращим засобом збереження його життя і розвитку кожної нації є державність, себто комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національними колективами, які зв´язують його в компактну цілісність, які забезпечують його розвиток у сучасному і майбутньому. Нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі так звані «недержавні нації» прагнуть своєї держави, через те так само окремі члени її віддають сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, хто стоїть на заваді цьому, себто, які тримають їхній колектив у покаліченому стані».

Будучи справжнім соціалістом, В. Винниченко цілком відкидає совєтсько-більшовицький соціалізм, називаючи його тупим, диким, повним терору, крові, насильства, неймовірного страждання, бо творці його не про соціалізм думали, а про виборчу боротьбу, дисципліну, престиж, захоплення влади. Доба справжнього соціалізму, соціалізму свободи, веселості, радості ще не настала.

В. Винниченко пропонує свій варіант творення соціалізму, який він назвав «колектократизацією». Його суть в об´єднанні, «себто: негайно, але без зброї, почати переводити приватну власність на засоби продукції на колективну. Не державну, а колективну, це різниця… Не націоналізація, а соціалізація. Краще сказати: колектократія, себто влада колективна. Ще простіше… організація кооператорів продукційних, торговельних, фінансових, аграрних і таких інших, колектократизація всього національного господарства…».

В. Винниченко закликає соціалістів, комуністів і радикалів погодитися на ідеї «інтенсивної кооперації господарства» й законодавчим, безкровним шляхом за кілька років перейти на колектократизацію. Які її переваги? Кожен робітник знатиме, що він працює не на хазяїна, приватного чи державного, а на самого себе.., а продуктивність праці в колектократії повинна бути настільки більша, наскільки більше є ціле за частини».

Як собі уявляє В. Винниченко цей мирний, законодавчий шлях? Він пропонує Асамблеї прийняти ряд законів, які сприяли б цьому заходові. Наприклад: «Закон про обкладання великих підприємств спеціальним податком на розвиток коопераційних майстерень і фабрик», «Закон про передачу в колектократичну власність деяких націоналізованих підприємств», «Закон про участь робітників у прибутках підприємств» і т.д. Його соціалізм бачився сонячним, радісним і щасливим, але, беручи безпосередньо участь у його побудові в Україні, він припустився низки фатальних для держави помилок.

Висновки

З сумом доводиться констатувати: на сьогодні вітчизняна суспільствознавча наука погано освоїла великий обсягом сегмент творчості В. Винниченка, який торкається глобалістських проблем, його умовиводів щодо переустрою післявоєнного світу. Однак і спорадичних знань у цій галузі достатньо, щоб дійти висновку: Винниченкові моделі суспільства колектократії, його концепція конкордизму — не лише істотна віха, яскрава, оригінальна сторінка історії національної суспільно-політичної думки, яка в низці позицій випереджала досягнення світової філософської, політологічної науки, зокрема в оформленні екзистенціального світобачення, обґрунтуванні теорії конвергенції різних систем, а й потужне джерело ідей, які не втратили своєї актуальності. Вони містять фундаментальні думки справді талановитого мислителя, який усе життя поклав на пізнання сутності несправедливо влаштованого світу й шукав шляхи до його вдосконалення.

Усе вищевикладене можна сконцентрувати в коротких тезах-висновках:

— громадсько-політична діяльність В. Винниченка розвивалася в напрямі радикальних, загалом прогресивних процесів перших десятиліть ХХ ст.;

— світоглядні позиції В. Винниченка виявилися суголосними демократичному спрямуванню суспільно-політичних доктрин свого часу;

— усе своє життя В. Винниченко прагнув поєднати проблеми соціального і національного визволення українства, що й зумовило сутність теоретичних шукань і еволюцію (поступове полівіння) його поглядів;

— політичні позиції В. Винниченка слід визнати за переважно реалістичні, хоч і небездоганні, не позбавлені певних прорахунків та недоліків;

— практична реалізація революційної стратегії і планів державотворення, —мабуть, найслабше місце В.Винниченка-політика, однак саме він виявився причетним до найважливіших, початкових, визначальних, доленосних рішень і кроків у повномасштабному відродженні нації, справляв визначальний вплив на процеси прогресивного поступу народу України на переломному історичному рубежі. І якщо йому насправді не поталанило довершити бодай якогось масштабного задуму (виняток — повалення режиму П. Скоропадського), розпочаті з його ініціативи і його власними організаційними зусиллями справи мали логічне продовження й сутнісне втілення у діях наступників та нащадків;

— особисті якості й потенції (різнобічні таланти та здібності) В. Винниченка виділили його в середовищі політичної еліти перших десятиліть ХХ століття, а вся його практична діяльність, реальний персональний внесок у розвиток суспільних процесів зумовили провідне місце серед покоління тогочасних революціонерів, політичних та державних діячів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку. — М., «Логос», 1997.

2. Зеркин Д.П. Основи политологии. — Р-на/Д, «Феникс» 1996.

3. Политология. Учебник. / Под ред. М.Н. Марченко, — М., Изд-во МУ, 1997.

4. Мальцев В.А. Основы политологии. М., ИТРК РСПП,1997.

5. Політологія. / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. — К.: Видавничий центр «Академия», 1998.

6. Мельник В.А. Политология. — Мин., Вышейшая школа, 1996.

7. Енциклопедичний політологічний словник. — К., Вища школа, 1997.

8. Макарічев А.С. Постмодернизм и западная политическая наука. // Социально-политический журнал, 1996, №3.

9. Фавр П. Политическая наука во Франции. // Полис, 1996, №6.

Размещено на Allbest.ru




Предыдущий:

Следующий: