реферат з Ходак


Зміст

Вступ

Розділ 1 Конфедерації у сучасному світі

Розділ 2 Конфедерація як суб’єкт міжнародно-правових відносин

Розділ 3 Ретроспективний і перспективний аналіз моделі конфедеративного устрою на прикладах конкретних держав 

Висновок

Список використаної літератури та джерел

Вступ

Особливості кожного конкретного типу держави встановлюються на основі аналізу його організаційного устрою, методів здійснення державної влади. Специфіку форми держави визначає також характер взаємин держави і його органів з недержавними організаціями, партіями, профспілками, суспільними рухами, церквою і іншими організаціями. Особливості кожного конкретного типу держави встановлюються на основі аналізу її організаційного устрою, методів здійснення державної влади.  Своєрідність конкретної форми держави будь-якого історичного періоду визначається, насамперед, ступенем зрілості суспільства і державного життя, задачами і цілями, що ставить перед собою держава. Іншими словами, категорія форми держави безпосередньо залежить від його змісту і визначається ним. Іншими словами, категорія форми держави безпосередньо залежить від його змісту і визначається їм. 

Актуальність теми не викликає сумніву, оскільки розвиток сучасного світу не стоїть на місці, постійна зміна економічної і політичної ситуації на міжнародній арені показує, в тому або іншому ступені, зміну форм державного устрою, наприклад, розділ СРСР, Чехословаччини і Югославії на групу самостійних держав, або ж об’єднання Європейських держав в ЄЕС, кажуть про те, що оптимальна форма державного устрою ще не знайдена. Звідси виходить важливість розуміння основ, що стосуються форм державного устрою і самого процесу трансформації держав в ті або інші форми, оскільки від цього залежатиме подальша політична ситуація як усередині держави, так і у відношенні з іншими державами.

Об’єктом дослідження — явище конфедерація. Предметом дослідження – функціонування конфедерації на геополітичному просторі. Виходячи з актуальності вказаної теми, метою даної роботи є аналіз теоретичних і організаційних проблем конфедерації на сучасному етапі.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступний круг завдань:

Проаналізувати різні підходи до даної теми і дати визначення державі

Надати характеристику конфедерації

З’ясувати шляхи формування конфедерація

Вказати на відмінності присутні між унітарною державою, федерацією і конфедерацією.

Розділ1 Конфедерації у сучасному світі

Поняття конфедерації склалося в західноєвропейській науці. На сучасному етапі в науковій і учбовій літературі ствердилась думка, що конфедерація — це, перш за все, союз держав. За словами Алексєєва С.С., конфедерація – це „державний союз держав”. Тобто жодна з держав-членів конфедерації, не втрачає свого державного суверенітету; частини конфедерації не тільки мають свої органи влади і управління, але й зберігають свою національну грошову систему, армію, поліцію і т.д. На думку І.Г. Тимошенко, «конфедерація по своїх правових характеристиках є швидше міжнародно-правовим об’єднанням з державно-правовими елементами».

Конфедерація – це тимчасовий юридичний союз суверенних держав, створений для забезпечення їх спільних інтересів (захист території чи, навпроти, завоювання, звільнення від залежності з боку «третьої» держави об’єднання зусиль у тій чи іншій сфері людської діяльності: зовнішній чи внутрішній політиці, військовій справі, чи культурі, мистецтві, економіці і т.п.). Як правило, конфедерація не має власних органів управління; найчастіше створюються консультативні, наглядові чи контрольні органи.Ця історична форма правління на практиці зустрічалася і зустрічається вкрай рідко. До конфедераціям як спілкам двох або більше суверенних держав, в яких суверенітет членів зберігається, можна віднести багато видів об’єднань держав, що фіксуються поняттям міжнародної організації. У разі ж, якщо держава відмовляється від права здійснювати суверенітет на користь союзу, то можна говорити про створення нової держави. Таким чином, категорія суверенітету у визначенні поняття конфедерації є вирішальною. У разі створення нової держави, так само як і для конфедерації, правового його основою є договір, але останній зберігає міжнародно-правовий характер до проголошення нової держави. Це все-таки перехідна форма державного устрою, і тому вона утворюється на декілька років, не більше. Через етап конфедерації пройшли колишній СРСР з 1917 р. по 1922 р. (30 грудня 1922 р. конфедерація, до складу якої входили: Росія, Україна, Білорусія, республіка Закавказзя, уклали договір і перетворились на федерацію), США – 1781-1787рр.; 1861-1865 рр. (Конфедеративні штати Америки), що послужило початком Громадянської війни в США (1861-1865 рр.); Нідерланди – 1579-1795 рр. (Республіка об’єднаних провінцій); Швейцарія – 1291-1798 рр., 1815-1848 рр.; Німеччина – 1815-1864 рр. (Німецький Союз); Гамбія і Сенегал – 1981-1989 рр. (Сенегамбія) [8, 25]. З’явилась нова форма асоційованого державного об’єднання, яку назвали співдружністю держав. Прикладом є СНД (Співдружність Незалежних Держав).Однак існує думка, що конфедерація може стати згодом дуже розповсюдженим явищем. Алексєєв С.С. пише: „Не виключено, однак, що конфедерація (і навіть конфедеративна держава) виявиться в майбутньому конструктивною моделлю державного устрою, особливо в умовах, коли розпадаються держави імперського характеру, що мали зовнішні атрибути федерації, такі, як СРСР, Югославія.” Вступивши в конфедеративний союз, держава цілком зберігає свій суверенітет і продовжує виступати самостійним суб’єктом у всіх зовнішніх і внутрішніх справах. За таких умов органи конфедерації не мають імперативної влади стосовно членів, які входять в союз і прийняті ними рішення стають обов’язковими для держав, що вступили в союз, тільки після підтвердження цих рішень власними органами влади. Як правило, конфедерація не має єдиної армії, законодавчих органів, єдиного громадянства, єдиної системи податків, бюджету, грошової одиниці. Конфедерації варто відрізняти від коаліцій, що є власне кажучи оборонними чи наступальними союзами. У відмінності від них конфедерація є відносно постійним утворенням, що має державно-правовий характер і конфедеральні органи управління і розповсюджуючи свою владу не тільки на зовнішні справи.

Конфедерація – це такий союз держав, які добровільно об’єднались для досягнення певних спільних цілей в політичній, економічній і військових сферах (оборона країни, розвиток грошово-кредитної системи тощо). Суб’єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони не мають спільної території, конституції і єдиного законодавства, громадянства. Правовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової системи і бюджету і існує на внески її суб’єктів. Центральні конфедеративні органи приймають рішення за згодою всіх її суб’єктів. Конфедерація – це, як правило, тимчасовий союз держав. Згодом вона переростає в федерацію (США, Швейцарія, Німеччина) або розпадається на унітарні держави (Австро-Угорщина, Швеція, Норвегія). Швейцарія номінально є конфедерацієй, але фактично – це федерація. Конституція Швейцарії (набрала чинності 01.01.2000 р.) називається так: „Федеральна конституція Швейцарської конфедерації”. Під терміном „конфедерація” розуміється об’єднання кантонів населення, яке проживає в них – швейцарського народу, а формою державного устрою вважається конфедерація. Щодо США, так з моменту набуття незалежності американські штати утворили де-факто конфедеративну державу, в якій практично вся влада збереглася за окремими штатами. Конфедеративну форму устрою зберегли і першої загальнонаціональної конституції – статті Конфедерації. Статті Конфедерації передбачали орган представницької влади – Конгрес конфедерації (мається на увазі приналежність до єдиної американської нації, а не етнічне походження; наявність єдиної, прийнятої в суспільному житті, мови) у якому кожний зі штатів мав один голос. 

Конгресу делегувалися наступні повноваження: право оголошувати війну, укладати договори і вступати в союзи, формувати армію, чеканити монету, робити позики і т.д. Найбільш важливі повноваження здійснювалися за згодою 9 з 13 штатів. Від кожного штату до складу Конгресу конфедерацій обиралися від 2 до 7 делегатів (які і складали 1 голос). Статті конфедерації не передбачали встановлення виконавчої і судової влади. Не належали до конфедерації і право стягнення податків (внески на її нужди, визначалися на основі вартісної оцінки і ступеня меліоративної оснащеності земель штатів). Набір в армію здійснювався окремими штатами по квотах, співвідносним до числа білого населення”. Ущербність конфедеративної форми устрою проявилася вже в роки війни за незалежність – Конгрес не зміг утримувати армію на свої кошти, через відмову штатів виплачувати внески. Глибока економічна криза, розвал фінансової системи і соціальні потрясіння – таким було тло, на якому розроблялася конституція США 1787р., що заснувала федеральну форму державного устрою. Виділяючи ознаки конфедерації, слід погодитися з Ю.А. Тихомировим, який як типовими рисами конфедерації називає договірну основу її утворення, свободу виходу, відсутність первинного суверенітету об’єднання, обмежений круг предметів ведення державних органів.Основні ознаки конфедерації:1)  відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території, державного кордону і громадянства;

2)    відсутність загальних законодавчих органів і системи управління;

3) відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;

4) відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету і міжнародно-правового статусу учасників конфедерації;

5)   наявність загального конфедеративного органу, що складається з делегатів суверенних держав, до компетенції якого входить незначне коло питань;6)  рішення загальних конфедеративних органів, прийняте за принципом консенсусу з наступною ратифікацією таких рішень державними органами; у разі незгоди з ним членів конфедерації не є обов’язковим і не спричиняє ніяких санкцій (право нуліфікації, тобто відхилення);7)   наявність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб’єктів;8) бюджет конфедерації формується за рахунок добровільних внесків її суб’єктів.Таким чином конфедерація, є форма державного устрою, при якій держави, що створюють конфедерацію, повністю зберігають свою незалежність, мають власні органи державної влади і управління, вони створюють спеціальні об’єднані органи для координації дій в певній меті (військовій, зовнішньополітичній). У конфедераціях відсутні єдина економічна, політична і правова системи. Проблеми удосконалення державного устрою в Україні – одна з найголовніших питань сьогодення для кожного громадянина України, зокрема, та держави в цілому. Врахування економічних закономірностей – необхідна передумова розбудови в Україні держави, яка могла б зайняти гідне місце в Європейській та у світовій співдружності держав.

Можна сказати, що якщо федерація - є союзна держава, то конфедерація — є союз держав.

Конфедерації поділяються на три типи:

Співдружність - об’єднання самостійних держав, які проводять власну політику і одночасно співробітничають у сфері захисту спільних інтересів (ЄС, Спільний ринок, створений у 1957 р.). Союз суверенних держав, що об’єдналися на підставі міжнародного договору для досягнення певних цілей, спільного здійснення і координації кількох напрямів державної діяльності при збереженні в інших питаннях повної самостійності. Міжнародний договір визначає мету і принципи формування співдружності, повноваження її органів і одночасно зберігає за державами-членами суверенітет і якості суб’єктів міжнародного права (СНД — Співдружність незалежних держав, Британська співдружність націй та ін.). Мета, висунута при створенні співдружності, може бути різною — економічна, культурна діяльність та ін. Вона виражається, окрім міжнародного договору, в статуті, декларації, угоді, інших юридичних актах.

Асоціація - добровільне об’єднання фізичних або юридичних осіб для досягнення спільної мети на засадах взаємовигідної співпраці при збереженні самостійності, правової та майнової незалежності її членів. У господарській практиці в А. об’єднуються виробничі, торговельні чи інші підприємницькі структури. Вони створюються з метою координації комерційної діяльності, реалізації спільних програм, спільного захисту інтересів членів А., фінансової підтримки спільних комерційних програм, розподілу (спеціалізації) виробництва. А. є юридичною особою, може мати самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки, товарні знаки, власну символіку. А. не відповідає за зобов’язання своїх членів і навпаки. Керівництво А. здійснюється обраною загальними зборами радою (правлінням), оперативне керівництво — виконавчою дирекцією, яку призначає рада. Контроль за діяльністю А., виконавчої дирекції здійснює наглядова рада (ревізійна комісія).

Добровільне об’єднання маленьких держав з великими державами. Асоціації існують у вигляді:

асоційованих держав - асоціація, в якій можливе однобічне рішення про прихід з асоціації (Франція-Монако).

федерасі - асоціація, в якій будь-які зміни відбуваються зі згоди двох сторін (Португалія-Мадейра);

кондомініуму - асоціація, в якій однією територією управляють дві чи більше держави (Іспанія і Франція — долина Андорри).

Ліга - об’єднання політично незалежних держав, яке утворюється для здійснення специфічних цілей (НАТО).

Розглядаючи питання про розмежування понять «конфедерація» та «федерація». Конфедерація будь – яке міжнародне утворення, що не є державою, але має яскраво вираження політичний ґатунок вже тому, що свідомо твориться державами для здійснення поставлених цілей. Прикладами можуть бути ООН, ЄС, СНД тощо. Федерація – навпаки, інтегрує своїх суб`ктів в одну державу, де за ними залишаються лише окремі права несамостійних складових частин нового утворення. Федерація як єдина держава існує на загальнофедеральній основі, що складається зі спільної економіки, єдиної армії, єдиного або спільного транспорту, зв`язку тощо.

Конфедерація як союз незалежних держав сама державного суверенітету не має, отже, не повинна мати державних атрибутів і символів: конституції, вищих представницьких органів влади і управління, столиці, герба, гімну тощо. Так само, як не повинна мати будь-якої спільної загальнодержавної основи. При відсутності в конфедерації будь-якої загальносоюзної основи, в ній закономірно не може бути ніяких централізованих вертикальних структур з їх владнорозпорядчими повноваженнями, в можуть бути спільні міждержавні консультативно-кординаційні органи, які позбавлені владних адміністративно-управлінських повноважень. Якраз в цьому полягає друга принципова відмінність між конфедерацією та федерацією.

Третьою важливою ознакою конфедерації, відмінність від федерації, може виникнути лише на основі вищих морально-правових принципів, які ґрунтуються на визнанні і повазі державного суверенітету і рівноправності суб’єктів конфедерації, відмові від застосування сили і погрози застосування економічних й інших методів тиску, мирного розв’язання спорів тощо. Без таких моральних вартостей конфедерація існувати не може.

Конфедерація є суто доцільним утворенням – союзом

Розділ 2

 Поняття суб’єкта міжнародного права нерозривно пов’язано з характеристикою предмета міжнародно-правового регулювання. Традиційне уявлення про міжнародне право як регулятора міждержавних відносин зумовило таке розуміння поняття суб’єкта міжнародного публічного, яке істотно відрізняється від поняття суб’єкта національного (внутрішньодержавного) права.

Суверенні держави вважаються загальновизнаними суб’єктами міжнародного права. Вчені сходяться на думці, що держава є не лише основним, але також первинним і універсальним суб’єктом міжнародного права. Жодне суспільство не може існувати поза державою, яка необхідна для організації внутрішнього і міжнародного життя. Держави — найбільш могутні і організовані суб’єкти. Вони зосередили в своїх руках основні засоби впливу на міжнародне життя. Не існує норм, які наділяють їх міжнародною правосуб’єктністю; є лише норми, що підтверджують наявність у них правосуб’єктності з моменту утворення. Іншими словами, в цьому випадку правосуб’єктність не залежить від чиєї-небудь волі і має за своєю природою об’єктивний характер.

Проте, на міжнародній арені в якості суб’єктів крім суверенних держав виступають і об’єднання держав, такі як конфедерація.

Проблема наявності міжнародної правосуб’єктності у конфедерації висвітлена в науці міжнародного права досить-таки опосередковано. Думки вчених з цього приводу абсолютно розділилися від повного заперечення до визнання конфедерації суб’єктом міжнародного права.

Опенгейм пише: «такий союз держав сам по собі є державою не більшою мірою, ніж реальна унія; це лише міжнародна конфедерація держав, об’єднання міжнародного характеру, оскільки держави-члени союзу залишаються суверенними державами і окремими міжнародними суб’єктами. Отже, конфедеративний союз держав не є міжнародним суб’єктом, хоча в деяких відносинах він розглядається як такий з огляду на те, що він є об’єднаною владою суверенних держав, його членів «.

С.В. Черніченко, загалом заперечуючи наявність міжнародної правосуб’єктності у конфедерації, допускає можливість наділення її правосуб’єктністю з розвитком інтеграційних процесів і розвитку в сторону федерації.

П. Лабанд пише, що конфедерація — це право відношення між державами, а не суб’єкт права. Воля конфедерації є простим вираженням загальної волі її членів. Навіть, якщо в міжнародно-правових відносинах конфедерація держав розглядається в якості колективної влади, має колективне ім’я, може призначати спільних послів, вона все ж залишається сукупністю держав.

Ми розглядаємо конфедерацію як міжнародно-правове об’єднання держав, тому будемо досліджувати правову природу її міжнародної правосуб’єктності з огляду на створення та функціонування таких сучасних конфедерацій, як ЄС і СНД.

Свого часу Г.І. Тункін, не погоджуючись з загальноприйнятими положеннями радянської доктрини міжнародного права щодо наділення міжнародною правосуб’єктністю лише суверенних держав, писав: «твердження про те, що міжнародні організації та міждержавні союзи можуть бути і більшість з них є суб’єктами міжнародного права, на сучасному етапі є загальновизнаним і дискусії по цьому питанню можна вважати даниною історії». Незважаючи на це, він заперечував наявність іманентної (внутрішньо притаманної) правосуб’єктності у міждержавних союзів (конфедерацій). Тункін пояснював це тим, що в сучасному загальному міжнародному праві відсутні норми, які б визначали правовий статус таких союзів.

Н.А. Ушаков визначав конфедерацію як особливе об’єднання (союз) держав, що зберігають свій суверенітет, але які передали деякі свої повноваження такому об’єднанню, наділивши його тим самим правоздатністю виступати в міжнародних відносинах від їх імені, тобто спеціальною міжнародною правосуб’єктністю, проте, як і Г.І. Тункін, наголошував на тому, що за наявності конфедерації держав виникають складні міжнародно-правові проблеми, далеко не вирішені або взагалі не вирішені у міжнародному праві.

У міжнародних відносинах виникають такі основні труднощі у зв’язку з створенням державами конфедерації: проблема визнання її як суб’єкта міжнародного права, питання наявності у неї відокремленої від держав-членів волі та прав і обов’язків, можливість укладати договори, її здатність створювати та запроваджувати норми права, а також питання її міжнародної відповідальності.

З метою з’ясування правової природи міжнародної правосуб’єктності конфедерації, розглянемо такі найбільш важливі спірні питання правосуб’єктності таких об’єднань держав:

Визнання суб’єктом міжнародного права з боку інших суб’єктів міжнародного права.

Суть даного критерію полягає в тому, що держави і відповідні міжнародні організації визнають і зобов’язуються поважати права і обов’язки відповідного новоствореного суб’єкта, його компетенцію, коло повноважень.

В теорії сучасного міжнародного права відсутні будь-які норми, які вказували б на обов’язковість чи, взагалі, на потребу міжнародного визнання для конфедерацій. Ряд авторів наголошує на тому, що правосуб’єктність конфедерації не визнається і не визнавалась у міжнародних відносинах, бо у цьому немає жодної потреби, оскільки держави-члени конфедерації — суверенні держави, правосуб’єктність яких уже визнана міжнародним правом. Держави-засновниці конфедерації визнають її міжнародну правосуб’єктність самим союзним договором. З цього приводу О.В. Тадевосян пише, що вступаючи до конфедерації держави визнають її правосуб’єктність.

В цьому і полягає суттєва різниця між конфедерацією та міжнародною організацією. Міжнародна правосуб’єктність конфедерації — це її невід’ємна риса, атрибут існування. Вона не потребує додаткового визнання з боку держав, чи з боку інших міжнародних організацій. Конфедерація визнається суб’єктом міжнародного права вже тому, що вона реально існує і діє в міжнародних відносинах.

Так, наприклад, існує багато точок зору щодо наявності міжнародної правосуб’єктності у ЄС. Дослідники вважають, що правосуб’єктність ЄС потрібно встановлювати на підставі визнання його іншими суб’єктами міжнародних відносин. Проте, завдяки Лісабонському договору ЄС отримав яскраво виражену правосуб’єктність.

Точилися дискусії і навколо наявності міжнародної правосуб’єктності в СНД, оскільки Україна відмовлялась визнати Співдружність суб’єктом міжнародного права.

Проаналізувавши установчі акти Співдружності, Економічний Суд СНД постановив, що вона є учасником міжнародних відносин, наділена правами і обов’язками в сфері міжнародного права, тому її потрібно вважати суб’єктом міжнародного права. Міжнародна правосуб’єктність СНД — невід’ємна її якість і така, що не потребує офіційного визнання з боку інших суб’єктів міжнародних відносин, навіть її членів.

Наявність відокремлених прав і обов’язків.

Цей критерій правосуб’єктності конфедерації означає, що вона володіє такими правами і обов’язками, які відмінні від прав і обов’язків держав і можуть бути здійснені на міжнародному рівні.

І.Г. Тимошенко вказує на делегування конфедерації владних повноважень. К.В. Арановський зазначає, що у відання конфедерації зазвичай передається розгляд питань. 1.1. Лукашук розкриваючи питання суверенітету держав-членів міждержавних об’єднань, пише: «держави не передають союзам суверенні права, а наділяють їх визначеними повноваженнями, в тому числі повноваження на здійснення і деяких із тих прав, які відносяться до суверенітету. Точніше кажучи, мова йде навіть не про передачу такого роду повноважень, а про передачу їх здійснення».

Важко погодитися з таким підходом вищезазначених дослідників до можливості конфедерації мати і здійснювати права і обов’язки в міжнародних відносинах. Якби конфедерація була тотожна міжнародній організації, то поняття компетентності (волі) до неї можна було б застосовувати в його традиційному значенні в міжнародному праві, проте конфедерація не належить, ні до міжнародних організацій, ні до федерацій.

Д.І. Фельдман справедливо зазначає, що компетенцію в міжнародно-правових відносинах, необхідно доводити, і не просто з точки зору її зовнішнього оформлення, а шляхом трактування статуту і аналізу його відповідності загальновизнаним принципам і нормам міжнародного прав.



Таким чином, при дослідженні установчих документів сучасних конфедерацій стає цілком зрозуміло, що держави-члени не передають їй право на здійснення прав, а саме, добровільно обмежуючи власний суверенітет, наділяють її правами і обов’язками. Це означає, що наявність міжнародної компетенції (волі) у держав-членів не заважає міждержавному союзові з їх участю також володіти міжнародною компетенцією.

Проте, конфедерація має менший обсяг суверенних прав порівняно з державою, вона і далі залишається функціонально обмеженою в своїй правоздатності і не володіє компетенцією, якою володіють держави-члени.

В даний час в теорії і в практиці можна вважати загальновизнаним факт наділу Європейського Союзу суверенними правами за рахунок переходу їх від органів держав до «наднаціональних» інститутів ЄС. Відповідно до Лісабонського договору Євросоюз володіє міжнародною правосуб’єктністю і виступає як наддержавна (наднаціональна) організація, на користь якої держави ЄС добровільно обмежили свій суверенітет.

Право на укладення договорів.

Важливим елементом правосуб’єктності суб’єкта міжнародного права є договірна правоздатність, тобто участь в створенні та застосуванні норм міжнародного права шляхом укладення міжнародних договорів. Визнання здатності брати участь в міжнародному договорі як критерій визначення міжнародної правосуб’єктності заслуговує на увагу. Професор Колумбійського університету О. Лісіцин в роботі, присвяченому кодифікуванні права договорів, писав: «Можна сумніватися в тому, що міжнародне право містить який-небудь об’єктивний критерій міжнародної правосуб’єктності або здатності укладати міжнародні договори. Сам факт або практика вступу до міжнародного договору інколи є єдиним мірилом, яке може бути використане для визначення того, що дане утворення володіє такою суб’єктністю» .

З огляду на сучасний стан справ у сфері міжнародних відносин, всі конфедерації наділені правом укладати міжнародні договори від власного імені. Але, проблема в тому, якими нормами міжнародного права, якою його галуззю або підгалуззю регулюється порядок укладення таких договорів, встановлюється їх дійсність або недійсність, окрім основних принципів міжнародного права. Очевидно, що, ні норми Віденської конвенції про міжнародні договори 1969 р., ні норми Віденської конвенції про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями 1986 р. не можна застосувати до конфедерації, бо це не держава і не міжнародна організація. Про застосування цих норм мова іде також в Додатку IX до Віденської конвенції про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями 1986 р. з вказівкою на те, що тільки за умови необхідних змін або уточнень, тобто врегулювання проблем стосовно кожного конкретного випадку покладається на розсуд зацікавлених держав.

В свою чергу С.М. Михайлова пише, що не завадило б створення системи міжнародно-правових норм, які б регулювали, як питання прав, обов’язків та відповідальності конфедерації щодо укладених нею міжнародних договорів, так і коло інших проблем, що виникають в зв’язку з створенням державами конфедерацій. В той же час вона зазначає, що дані питання можуть регулюватися і безпосередньо в установчих договорах, залежно від специфіки створюваного об’єднання і намірів держав-засновниць.

Положення засновницьких договорів Євросоюзу — Маастрихтського договору про Європейський Союз (1992), Амстердамського і Ніццького договорів про реформу ЄС (1997, 2001), а також Лісабонського договору (2009) — в тій чи іншій мірі наділяють ЄС договірною правоздатністю.

Відповідно до установчих договорів Європейського Союзу, його повноваження підрозділяються на виняткові, коли лише ЄС має право укладати договори і спільні, коли в компетенції і Європейського співтовариства і держав-членів укладання угод.

У Статуті СНД відсутня вказівка на її договірну правоздатність, у зв’язку з чим вона здійснюється на підставі спеціального рішення держав-засновниць. Одним з прикладів реалізації договірної правосуб’єктності СНД є Рішення Ради глав держав Співдружності Незалежних Держав підписана Угода між Співдружністю Незалежних Держав і Республікою Білорусь про умови перебування Виконавчого Секретаріату Співдружності Незалежних Держав на території Республіки Білорусь.

Таким чином, СНД володіє статусом суб’єкта міжнародного права і необхідною договірною правоздатністю, має право укладати міжнародні договори як з державами — учасниками СНД, так і з іншими державами. Отже, конфедерація володіє договірною правоздатністю, здатна разом з державами-членами або окремо від свого імені укладати міжнародні договори.

Міжнародно-правова відповідальність.

Абсолютно не вирішеною залишається проблема міжнародної відповідальності конфедерацій. Міжнародне право вирішує цю проблему таким чином: міжнародно-правова відповідальність конфедерації виникає за тих же умов, що і аналогічна відповідальність держав, тобто при наявності міжнародної — протиправної дії, що приписується конфедерації. Конфедерацію, справедливо застосовувати, як міжнародно-правове об`єднання і рішенням Міжнародного суду (1949 р.), відповідно до якого будь-яке міждержавне об’єднання може бути суб’єктом правовідносин відповідальності, відстоюючи своє право на забезпечення дотримання зобов’язань, прийнятих відносно такого об’єднання. Ці положення підтверджуються в коментарі до статей Віденської конвенції про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями 1986 р. про відповідальність: міжнародна організація або міждержавний союз відповідно до міжнародного права «володіє окремою правосуб’єктністю і несе відповідальність за власні діяння, які здійснюються цією організацією або її органами чи посадовими особами».

Отже, конфедерація виступає суб’єктом міжнародно-правової відповідальності, хоча з притаманними їй особливостями.

Розділ 3 Ретроспективний і перспективний аналіз моделі конфедеративного устрою на прикладах конкретних держав 

Першою конфедерацією була Лівонської конфедерацією держав (Лівонський орден, Ризьке архієпископство, Дерптськоє, Езель-Вікское і Курляндське єпископства, а потім і Езельское єпископство). Лівонія була конфедерацією духовних князівств, створених на території Лівонії і Естонії,

завойованих хрестоносцями.  Були та конфедерації, спочатку конституювався себе в цій якості. Найдавніша конфедерація, перетворилася потім в державу, — Швейцарський союз, який склався в 1391 р. у класичній категорії А. Тойнбі (в т. н. Ситуації «Виклик — Відповідь»). «Викликом» стала агресія Великого герцогства Бургундського. У «Відповідь» перші три кантони - БернЦюріх і Урі — об’єдналися в Швейцарський союз. Через трохи більше, ніж сторіччя «Відповідь» повністю придушив «Виклик» — після битви при Нансі незалежне герцогство Бургундське припиняє своє існування. Здавалося б, вихідний питання знято, і конфедерація більше не потрібна. Однак успіх Швейцарського союзу привів до того, що інші гірські кантони (зауважте: населені представниками різних етносів) поступово приєднуються до Союзу, і далі від десятиліття до десятиліття триває процес зближення кантонів. 

Ефективність Союзу була настільки висока, що пару століть швейцарська піхота вважалася кращою в Європі, і швейцарців всюди наймають на службу.Французькі королі і Римські папи обзаводяться швейцарської гвардії, а у Ватикані швейцарська гвардія є і донині, хоча це вже лише данина традиції. І незважаючи на те, що Швейцарія навіть у XIX ст. — До банківського буму — в європейському масштабі була убогою країною (не випадково слово «швейцар» — на цій посаді швейцарці працювали майже по всій Європі), громадяни Швейцарії собою були задоволені, бо бачили: всім європейцям, у т. ч. і Франції, куди більш могутньою, ніж Бургундія колись, дуже дорогий власний ніс, щоб пхати його в межі кантонів. Т. е. Швейцарський союз виправдав себе історично, і, нарешті, в середині минулого століття він був перейменований до Швейцарської федерацію.

Приклад Швейцарського союзу дуже показовий: конфедерація виявилася живучою, тому що постійно еволюціонувала в бік федерації. Федерація утворилася задовго до того, як це було юридично закріплено конституцією (можливо, швейцарським правознавцям просто стало соромно, що вони називаються неправильно). А еволюція триває, і сьогодні Швейцарія по суті справи — унітарна держава з надзвичайно розвиненим самоврядуванням. Тобто Швейцарському союзу була постійно властива тенденція до зближення, в силу чого конфедерація не розпалася. 

Протилежний приклад. У ході Нідерландської революції в 1579 р. була утворена Нідерландська конфедерація, яка називалася гранично конфедеративний: «De Zeven Provincien» («Сім провінцій»). На відміну від Сполучених Штатів Америки, тут навіть слова «з’єднані» не було — просто «Сім провінцій». У союзній раді прийняти якесь рішення можна було тільки одностайно, бо представник будь-якої з семи провінцій володів правом вето. Але ситуація була теж тойнбіанская («Виклик — Відповідь»), причому набагато серйозніше, ніж у швейцарців. Це була національно-визвольна боротьба, і «викликала» нідерландців сама Іспанія — у той час держава № 1 по сукупної військової та морської могутності. 

І тим не менше, хоча Нідерланди відстояли свою незалежність у масштабі семи провінцій (інші провінції Нідерландів, тобто нинішня Бельгія, залишилися тоді заІспанією), хоча їхня боротьба була гранично загострена релігійної ворожнечею (в Нідерландах утвердився кальвінізм — тоді найбільш радикальнийпротестантизм ) і значної за масштабом буржуазною революцією, конфедерація розвалилася. Ми називаємо Нідерланди «першої буржуазної республікою в Європі». Насправді ж це були сім республік, занадто ревно відстоювали свій суверенітет. Голландці пишаються своїм минулим, і коли в кінці 1960-х рр.. в їх флоті був ще останній крейсер, він називався «De Zeven Provincien», але самі ці «Сім провінцій» розсипалися. А єдиними Нідерланди стали лише в формі Нідерландської монархії. 

Схожий процес відбувався в Іспанії.  Історично основною тенденцією в Іспанії була тенденція доцентрова, об’єднавча. У результаті, країна, хоч і в дуже своєрідній феодальної формі (шляхом монархічних союзів і династичних шлюбів), пройшла шлях від конфедерації (унія Кастилії і Арагона) через федерацію до унітарної держави.

Таким чином, практика показує, що ця форма державного об’єднання нестійка і або розпадається, як це сталося, наприклад, з конфедерацією Сенегалу і Гамбії, що існувала з 1981 по 1989 рік, або еволюціонує в бік федерації. Так, федеративного державного устрою передували конфедерації в Нідерландах (1579 — 1595), США (1776 — 1787), Німеччині (1815 — 1867) і деяких інших країнах. Тривалий час конфедеративний союз існував лише у Швейцарії (1291 — 1798 і 1815 — 1848), і сьогодні зберігає своє традиційне офіційна назва Швейцарської Конфедерації, незважаючи на фактично встановився федералізм. У сучасному світі певними рисами конфедеративних утворень мають Співдружність Незалежних Держав, яке об’єднує 12 республік, що раніше входили до складу СРСР, але поки що не має чіткої правової конфігурації, а також Європейський союз, створений на базі Європейського економічного співтовариства відповідно до Маастрихтського договору, підписаним 7 лютого 1992.

Вирішальне значення при цьому мають етнічні та економічні фактоpа. Хаpактеpно, що до федеpатівной Форма yстpойства пеpешлі тільки конфедеpаціі з багатонаціональний склад (США, Геpмании), а конфедеpаціі з багатонаціональним складом (Австpо-Венгpія, Hоpвегія і ШвеціяСенегамбія і pяд дpyгіх) pаспалісь. Велике значення і економічних фактоpов. Фактично тільки вони могyт збити волнy центpобежних тенденцій і інтегpіpовать конфедеpацію в єдине ціле. 

Дуже цікавим прикладом є — США, або Північноамериканські Сполучені Штати, як вони називалися ще 100 років тому. Вони також виникли в ситуації «Виклик — Відповідь» (це було повстання проти законної Британської корони). Спочатку США були конфедерацією. Навіть американську конституцію довелося супроводжувати т. н. «Біллем про права» (першими 10-ма поправками) з єдиною метою — щоб штати погодилися конституцію підписати. Т. Джефферсон придумав ці 10 додатків, без яких конституція просто не проходила. 

Проте батьки американської конституції були досить розумні, щоб на випадково склалася, рідко населеної території первинних Сполучених Штатів закласти в сам пристрій конфедерації федеративну тенденцію. Цю тенденцію по суті справи відбивав Сенат США, вона лежала в основі деяких принципів функціонування Конгресу, а головне — на ній грунтувалася президентська влада. США пішли по шляху еволюції конфедерації у федерацію і останніх прихильників конфедерації перебили в Громадянській війні (нагадаю, що представники Півночі офіційно іменувалися

«федералістами», а Півдня — «конфедератами»). 

У підсумку, держава не розпалася і навіть має тенденцію все більшою і більшою мірою перетворюватися на унітарну державу. До кінця XX ст. федеральні повноваження виявилися настільки величезні, що з юридичної та правової точки зору тепер не дуже зрозуміло, чи залишаються США все ще федерацією, чи це вже склалося унітарна держава, штати якого («state» — «держава», по-англійськи) — всього лише якісь області, які мають самоврядуванням. США являють собою приклад послідовної еволюції конфедерації у федерацію. 

Причому на першому етапі патріоти, як згадував згодом Д. Адамі, найменше думали про «консолідації величезного континенту під початком єдиного національного уряду». Навпаки, вони були впевнені, що колишні колонії, що стали називатися державами (по-англійськи states: у російській мові це англійське слово стало транскрибувати як «штати»), назавжди залишаться саме «конфедерацією держав, кожне з яких матиме окремий уряд». Це переконання підкріпилися посиланнями на класиків політичної думки від Аристотеля до Монтеск’є, які доводили, що республіки, на відміну від монархій, можуть встояти тільки на невеликих територіях. Головні зусилля американців виявилися зосереджені на політичному облаштуванні кожного окремого штату.

У 1776 р. Континентальний конгрес, який виступав у ролі загальноамериканського політичного органу, схвалив проект Статей Конфедерації, об’єднавчий державний документ, переданий для ратифікації штатами. Він проголошував вступ північноамериканських штатів в «міцну лігу дружби» і в першій за важливістю (другий за рахунком) статті оголошував, що «кожен штат зберігає суверенітет, свободу і незалежність» у здійсненні прав, «безумовно не делегованих Сполученим Штатам, які зібралися в Конгресі» . З трьох гілок влади — законодалельной, виконавчої, судової - Статті Конфедерації зафіксували створення лише однієї, законодавчої, в особі Конгресу. Що стосується виконавчого органу, то він виступав як придаток законодавчого: Конгрес міг створювати зі своїх делегатів всілякі комітети, які спостерігали за проведенням прийнятих рішень у життяВиконавча влада виявилася вкрай розпорошеною: Конгрес відмовився призначити як главу виконавчої влади, так і будь-яку подобу виконавчої ради. Тільки в 1781 р. під тиском об’єктивних обставин Континентальний конгрес наважився створити в обхід Статей Конфедерації іноземний, військовий, військово-морський і фінансовий департаменти і поставити на чолі кожного з них постійного секретаря. Сам Конгрес складався з однієї палати, її депутати щорічно змінювалися легіслатурами штатів і могли бути в будь-який момент відкликані. Кожен штат, незалежно від числа делегованих депутатів, мав на засіданнях Конгресу один голос.  У 1784 р. в Конгресі ледь нашкребли кворум для затвердження договору з Англією, визнавав незалежність США. Для ратифікації Статей Конфедерації вимагалося одностайна згода всіх штатів. Це призвело до того, що вони вступили в силу тільки 1 березня 1781 Остаточний варіант Статей Конфедерації відрізнявся від проекту в одному пункті: право власності на західні землі закріплювалося не за штатами, а за Континентальним конгресом.

СРСР утворювався формально як конфедерація: навколо федерації РРФСР була створена конфедерація СРСР (назва «союз» характерно саме для конфедерації). Отже, формально це була конфедерація суверенних держав, два з яких були федераціями: Російська Федерація і Закавказька Федерація (саме остання, а не Грузія, Вірменія і Азербайджан, була суб’єктом Союзного договору 1922 р.). 

Цікаво, що зараз висловлюються ідеї і про превраженіі Росії в конфедерацію. «Єдина, конфедеративная …» — так називалася стаття Д. Орешкина на цю тему. Її основні тези: 

- Конфедерація — держава, частини якого, крім податку в центр, пов’язані спільною валютою і системою оборони, — є сама необтяжлива з форм державного устрою. 

- Конфедералізм у тому вигляді, в якому він існує сьогодні в Євросоюзі і США, не чужий традиціям російської державності. 

Російська імперія була набагато більш гнучким державним утворенням, ніж СРСР, за рахунок того, що національним протекторатів (Хівинське і Бухарське ханства, ПольщаФінляндія) було дано більше суверенітету, ніж радянським республікам. 

- Нинішні відносини Росії і Чечні, чий суверенітет закріплений конституцією республіки, є «по-російськи потворними і кривавими», але конфедеративним. 

- Горизонтальне взаємодія суб’єктів РФ працює ефективніше, ніж склалася в Росії жорстка вертикаль «Центр — регіони». 

Висновок

Конфедерація – особлива форма державного устрою, яка відрізняється від федерації специфікою конституційних основ.

а) конституційні основи конфедерації виступають в двох якостях: як її конституційні принципи, що розкривають зміст її поняття, і як юридична

основа конфедеративного утворення;

б) принципами конфедерації є принцип еквівалентності – юридичної рівності суб’єктів конфедерації між собою і з конфедеральним центром, а також принцип збігу, – створення загального суверенітету за рахунок поєднання

суверенітетів держав, що об’єдналися в конфедерацію;

в) можливі два види конфедерації – конфедеративний союз держав і конфедеративна союзна держава. Відмінність між цими видами полягає в наявності у конфедеративної союзної держави статусу держави, якої не має конфедерація держав;

г) юридичною основою конфедерації після завершення процесу її створення є не союзний договір, а конституційні норми держав, що співпали та об’єдналися в ній.

Конфедерація ґрунтується на конфедеральному праві, яке зовні може вважатися різновидом державного права, оскільки відрізняється від останнього лише специфікою формування сфери дії. З цього виходить, що інтеграційні процеси сприяють розвитку конституційного (державного) права, поширюючи його дію і на міждержавні відносини.

Зараз найбільш розповсюдженою формою держави є демократична федеративна республіка. Саме в ній найбільше чітко виявляються всі сучасні погляди на те, яким повинне бути суспільство. Однак це зовсім не означає, що людство не може винайти нічого більш досконалого. Можливо, у майбутньому з’являться принципово нові елементи форми держави, і це лише ще раз доводить перспективність і необхідність розгляду даної теми.

Можна зробити висновок, що конфедерація — це вторинний суб’єкт міжнародного права з обмеженою міжнародною правосуб’єктністю. Цитуючи А. Федросса, що держави знаходяться у витоків міжнародного права, в той час як різні міждержавні об’єднання створюються державами і їх існування та правовий статус базується на укладених між державами угодах. Конфедерація володіє правами в сфері міжнародних відносин в силу свого статусу, самого факту існування і функціонування , на відміну від міжнародної організації, яка наділяється правами тільки для досягнення покладених на неї державами-членами цілей.




Предыдущий:

Следующий: