Реферат Цуркановича Д.Р.


Міністерство освіти і науки України

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича

Реферат

на тему:

Ринок фінансових послуг

Виконав:

Студента 4 курсу 422 групи

Цуркановича Д.Р.

Чернівці – 2014

Ри́нок фіна́нсових по́слуг — особлива форма організації руху фінансових ресурсів в економічній системі, яка за своїм призначенням має забезпечити юридичним, фізичним особам і державі належні умови для залучення необхідних коштів і продажу тимчасово вільних грошових засобів. За економічною сутністю ринок фінансових послуг — це економічні відносини, що виникають між фінансовими посередниками та іншими економічними агентами з приводу розподілу фінансових ресурсів, купівлі-продажу тимчасово вільних коштів і цінних паперів.

Об’єктивною передумовою функціонування ринку фінансових послуг є необхідність посередництва у взаємовідносинах між економічними агентами з приводу перерозподілу фінансових ресурсів. Кошти можуть бути в наявності в одних суб’єктів господарювання, а інвестиційні потреби виникають в інших. Ринок фінансових послуг виконує роль посередника руху коштів від їх власників до користувачів.

На ринку фінансових послуг визначаються попит і пропозиція на різноманітні фінансові активи.

Об’єктами відносин на цьому ринку є фінансові послуги, що надаються юридичним і фізичним особам, які є власниками і користувачами фінансових активів, операції з фінансовими активами, що здійснюються в Інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством І за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Суб’єктами ринку фінансових послуг виступають власники фінансових ресурсів, їх користувачі, фінансові посередники, держава в особі спеціальних органів нагляду та контролю. Фінансовими посередниками є особи, які сприяють у налагодженні контактів і укладенні угод між власниками і користувачами фінансових ресурсів. Роль таких осіб виконують фінансові установи — юридичні особи, які надають одну чи декілька фінансових послуг та які внесені до відповідного державного реєстру у визначеному законодавством порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

Перерозподіл фінансових ресурсів можливий в умовах чітко визначеної організаційної структури ринку, на якому укладаються угоди фінансового характеру.

Формування такого організаційного механізму можливе з боку держави і має ґрунтуватися на інституційній основі, що передбачає виокремлення функцій кожного учасника ринку. З організаційної точки зору ринок фінансових послуг є сукупністю фінансових інститутів, що обумовлюють перебіг коштів від власників фінансових ресурсів до їх користувачів під контролем державних органів управління.

Фінансові послуги-це послуги фінансового посередництва або послуги з кредитування. Прикладом організацій, що надають фінансові послуги є банкистрахові,інвестиційнілізинговіброкерські компанії та багато інших компаній.

Фінансові послуги — це найбільша за обсягом індустрія у світі, за даними на 2004 рік частина ринкової капіталізації цієї індустрії у S&P 500 становить 20 %.[1]

Фінансові послуги складають великий і зростаючий сектор фактично у всіх розвинених економіках і таких, що розвиваються. Темпи зростання цього сектора особливо високі в тих економіках, які зазнають стрімкої модернізації. Торгівля фінансовими послугами також зростає швидкими темпами внаслідок комбінації нових і зростаючих ринків у країнах, що розвиваються та з перехідною економікою, лібералізації фінансів і торгівлі, використання нових фінансових інструментів і стрімких технологічних змін. Проте, сектор фінансових послуг набагато важливіший, ніж його прямий вплив на економіку.

Фінансові послуги є основою сучасної економіки. Будь-яка господарська діяльність так чи інакше залежить від послуг, які забезпечуються фінансовим сектором. Об’єктивною передумовою функціонування ринку фінансових послуг є необхідність посередництва у взаємовідносинах між економічними агентами з приводу перерозподілу фінансових ресурсів. Кошти можуть бути в наявності в одних суб’єктів господарювання, а інвестиційні потреби виникають в інших. Ринок фінансових послуг виконує роль посередника руху коштів від їх власників до користувачів.

Організація та особливості функціонування депозитного ринку

Залучення коштів вкладників та інших кредиторів – це основний вид пасивних операцій банків. Залучені засоби комерційних банків формують переважну частину банківських ресурсів. Вони покривають від 80 до 90 % усієї потреби у грошових коштах для здійснення активних банківських операцій. Складаються із депозитів (вкладів) і кредитів (позик), отриманих банком. Максимальний розмір залучених коштів залежить від власного капіталу банків. У різних країнах існують різні нормативи співвідношення між власним капіталом і залученими коштами. Ці нормативи коливаються від співвідношення 1:10 до 1:100. Наприклад, у Швейцарії це співвідношення 1:12, а в Японії – 1:83.

Комерційний банк має можливість залучати кошти підприємств, установ, населення та інших банків. За терміном залучені кошти поділяються на ресурси, що управляються, і поточні пасиви. Ресурси, що управляються, включають термінові депозити, залучені банком, і міжбанківські кредити. Поточні пасиви формуються залишками коштів на розрахункових, поточних і кореспондентських рахунках.

Вклад (депозит) – це грошові кошти (у готівковій або безготівковій формі, в національній або іноземній валюті) передані в банк їх власником для зберігання на певних умовах. Операції, пов’язані із залученням грошових коштів на вклади, називаються депозитними. Для банків вклади – головний вид їх пасивних операцій і, відповідно, основний ресурс для проведення активних кредитних операцій.

Депозит виникає двома шляхами: банк може прийняти кошти від фізичної особи та фірми і помістити їх на депозитний рахунок, або може «утворити» депозит, надаючи клієнту позичку і право розплачуватися чеками проти цього депозиту.

Види депозитних рахунків, які використовуються у практиці сучасних банків, дуже різноманітні, а в результаті фінансових нововведень їх кількість в останні роки зросла. Депозити розрізняються залежно від строку, умов внеску та вилучення коштів, заплачених процентів, можливістю отримання пільг за активними операціями з банком тощо.

У більшості країн класифікація депозитних рахунків заснована на двох моментах: строку депозиту до моменту вилучення та категорії вкладника. За строками депозити поділяються на депозити до запитання (тобто депозити, які сплачуються за першою вимогою вкладника без попереднього повідомлення) та депозити на строк (які сплачуються через певний час після внесення коштів на рахунок). Залежно від вкладника виділяють наступні рахунки: рахунок приватної особи, корпорацій (акціонерних компаній) або некорпоративних фірм, центрального уряду, місцевих органів влади, фінансових установ, іноземних вкладників.

Депозити до запитання дають можливість вкладнику отримувати готівку за першою вимогою та здійснювати платежі за допомогою чеків. Гроші на такі рахунки зараховуються та знімаються як частково, так і повністю. Головною позитивною якістю цих рахунків є їх висока ліквідність, можливість їх використання в ролі засобу платежу. Основний недолік (для вкладника) – відсутність нарахування процентів за рахунком (або дуже малий процент).

Особливості депозитного рахунку до запитання:

– вклад та вилучення коштів здійснюється як частинами, так і повністю в будь-який час без обмежень;

– гроші можуть вилучатися з рахунку як у вигляді готівки, так і за допомогою чека;

– власник рахунку платить банку комісію за використання рахунку у вигляді постійної місячної ставки або за кожний виписаний чек;

– за депозитами до запитання банк повинен зберігати мінімальний резерв у центральному банку в більшому відношенні, ніж за строковими вкладами.

Внески до запитання (безстрокові депозити) можуть бути вилучені вкладником або переведені іншій особі переказом за вимогою власника. Вкладнику відкривається рахунок, з якого в будь-який час можна отримати готівкові гроші, виписати чек або інший розрахунково-платіжний документ (платіжне доручення, платіжну вимогу-доручення). У країнах з розвиненими ринковими відносинами вклади до запитання вилучаються, головним чином, за допомогою чеків, тому їх називають чековими. Більша частина операцій грошового обороту здійснюється за допомогою вкладів до запитання, що виконують функцію засобів обігу. Кошти на цих рахунках в умовах розвиненого безготівкового обігу складають значну частину грошової маси.

Вклади до запитання у своїй основі нестабільні, що обмежує сферу їх використання комерційними банками. Існують два типи вкладів до запитання – безпроцентні поточні рахунки і рахунки, за якими виплачуються відсотки. Перші переважають у загальній сумі депозитів до запитання. Другі є чековими депозитами, за якими виплачується процентний дохід.

Для ефективного управління тимчасово вільною готівкою клієнта банки застосовують методи, що дозволяють мінімізувати розміри грошових коштів, що зберігаються на безпроцентному поточному рахунку. Для цього із вкладу до запитання (у США такі рахунки називаються «рахунками з автоматичною очисткою») банк, здійснюючи поточні операції, перераховує суми, що перевищують узгоджений з клієнтом мінімум, на рахунки, які приносять процентний дохід, або розміщує надлишкові кошти у фінансові інструменти, що приносять дохід. Наприклад, ці кошти клієнта можуть бути вкладені банком в угоду про зворотний викуп – «репо». Ця операція здійснюється банком щоденно в кінці ділового дня. Якщо виникає потреба в коштах для проведення поточних операцій, банк перераховує необхідні кошти на той же вклад до запитання.

У комерційних банках України у структурі депозитів переважають вклади до запитання, що пояснюється високим рівнем інфляції, а також недостатнім розвитком інших видів банківських депозитів.

Термінові вклади (рахунки) – це грошові кошти, що зараховуються на депозитні рахунки на жорстко обумовлений термін з виплатою процента. Ставка плати за ними залежить від розміру та терміну вкладу. У разі дострокового отримання грошових коштів клієнт втрачає відсоток у формі штрафу. На цих рахунках зберігаються кошти, які приносять власнику процентний дохід та не призначені для розрахунків з третіми особами.

До числа характерних особливостей даних вкладів належать:

– рахунки не призначені для розрахунків, на них не виписуються чеки;

– кошти на рахунках обертаються повільно;

– існує формальна вимога про попереднє повідомлення вкладником банку про вилучення коштів за 7 днів, а в деяких випадках до 30 днів;

– за рахунком виплачується процент; при цьому максимальний рівень процентної ставки може регулюватися національним банком;

– для вкладів, як правило, встановлюється більш низька норма обов’язкових резервів, ніж за депозитами до запитання.

Різновидом термінового вкладу є депозитні сертифікати, розраховані на точно зафіксований час залучення коштів. Уперше їх увів в оборот у 1961 році один із банків США. Власникам рахунків видаються спеціальні іменні свідоцтва (сертифікати), в яких вказано терміни погашення і процентна ставка. Депозитний сертифікат – це письмове свідоцтво про депонування в банку певної досить великої суми грошей, у якому вказуються термін його обов’язкового зворотного викупу банком і розмір виплаченої надбавки. Так, у практиці роботи банків США депозитний сертифікат випускається на суму не менше 100 тис. дол., а Великобританії – від 50 тис. до 250 тис. ф. ст.

Депозитні сертифікати видаються тільки юридичним особам. Вони можуть бути іменними або на пред’явника. Право на отримання вкладу за депозитним сертифікатом може бути передано іншій особі. Для фізичних осіб використовуються ощадні сертифікати, що видаються банками як на фіксований термін, так і до запитання.

Певну роль у ресурсах банків відіграють ощадні вклади населення. Особливістю ощадних рахунків є те, що вони не мають фіксованого строку та від власника не вимагається попереднього повідомлення про зняття коштів. Вони вносяться і вилучаються в повній сумі або частково та засвідчуються видачею ощадної книжки.

Ощадні депозити – це нечекові вклади, що приносять відсоток і які можна терміново вилучати. Існують наступні їх типи: рахунки на ощадних книжках; рахунки з випискою стану ощадного вкладу (вкладник має справу з банком через пошту без застосування ощадних книжок); депозитні рахунки грошового ринку. Останні є новим типом ощадних вкладів. За цими депозитними рахунками не використовується ощадна книжка для реєстрації операцій, а ставка відсотка коригується щотижня кожним банком самостійно відповідно до змін ринкових умов. Різновидом ощадного вкладу є цільові вклади. Це можуть бути вклади, виплата за якими присвячена відпустці, дню народження, новорічні вклади тощо. Особливо популярні вказані види вкладів у промислово розвинених країнах. У Франції з 1965 року застосовується цільовий вклад «заощадження-житло», який стимулює вкладників заощаджувати кошти у банках протягом певного терміну, що дає право на отримання вигідного цільового кредиту на купівлю, будівництво або ремонт житла.

У сучасних умовах комерційні банки для оперативного залучення додаткових грошових коштів використовують можливості міжбанківського ринку ресурсів, на якому відбувається продаж грошових коштів, мобілізованих іншими кредитними установами. Міжбанківський кредит надається в рамках кореспондентських відносин. Механізм міжбанківських кореспондентських відносин передбачає відкриття кореспондентських рахунків одними банками в інших для здійснення платіжних і розрахункових операцій за дорученням. Залучення міжбанківського кредиту здійснюється або самостійно банком шляхом прямих переговорів, або через фінансових посередників.

Пасивною операцією комерційних банків є отримання ними централізованих кредитів. Кредити центральних банків надаються комерційним банкам у порядку рефінансування і на конкурсній основі, а також у формі ломбардних кредитів.

Ще одним методом залучення коштів є угода про зворотний викуп (репо). Ця угода укладається між банком і фірмою або з дилерами державних цінних паперів. Коли фірма хоче вкласти велику суму готівкових коштів на дуже короткий термін, вона купує у банку цінні папери на умовах зворотного викупу. Фірма може повернути кошти на наступний день та отримати за ними відсотки дещо нижчі ніж за депозитними сертифікатами.

За останні роки отримали розвиток євровалютні кредити як фінансовий інструмент управління пасивними операціями. Євровалютні кредити – це кредити, отримані від іноземних банків у євровалюті. Провідною валютою у структурі міжнародного ринку позичкових капіталів є євродолари.

Усі фінансові операції побудовані на довірі до документа-зобов’язання. Основний вид діяльності (джерело одержання прибутку) комерційного банку – приймання на зберігання вільних коштів та видача у тимчасове користування тим, хто їх потребує.

Депозит – це вкладання грошових коштiв або цінних паперів у банк на зберігання. Один із способів накопичення грошових збережень, тобто акумуляції капіталу, є тезаврація дорогоцінних металів, перш за все, золота та срібла.

Тезаврація золота – це накопичення золота приватними власниками у вигляді скарбів або страхових фондів. Золото у приватному володінні накопичується у двох основних формах: у вигляді золотих монет та злитків. Злитки золота зберігаються в основному в банках. Ці накопичення банки не трансформують у позичковий капітал, а є грошовим капiталом у чистому виглядi без перспективи бути відданим у кредит.

На сьогодні тезаврація золота особливо розвинена у В’єтнамi. Нестійкість валюти (у т. ч. i доларів США) та інфляція спонукають підприємства та громадян створювати із золота своєрiдний страховий фонд на випадок росту цін, коливання валютних курсів тощо. Тенденція до накопичення золота приватними власниками збільшилась в економiчно розвинених країнах iз середини 70-х років. Цьому сприяв перехід на Ямайську валютну систему 1976 року, яка відмінила офіційну ціну на золото, дозволила продаж i купівлю золота за ринковими цінами, припинила розмін доларів на золото для центральних банків та урядових органів. Золото, як i інший дорогоцінний метал, є товаром, як товаром є i валюта та грошові ресурси. Золото продається на біржах дорогоцінних металiв за ринковими цінами. Для широких мас, дрібних власників характерним є накопичення золота у формі монет, у т. ч. «злиткових», які мають зручний ваговий вміст – тройську унцію (31,1 г чистого золота) або її дрiбні частини. Монети з дорогоцінних металів випускаються масовими тиражами i продаються за цінами, наближеними до ціни злиткового металу.

На сьогодні тезавратори не тримають у себе готівкового металу. Вони обмежуються придбанням відповідних титулів – золотих сертифікатів. Золоті сертифікати є свідоцтвами про депонування золота в банку. Вони підлягають вільному розміну на визначену в них кількість золота або грошовому еквіваленті золота за ринковою ціною. Перевага золотих сертифiкатiв виявляється в їх зручності для користувачів, вони дозволяють уникнути перешкод i додаткових витрат із забезпечення страхування золота, перевірки його проби. Золотi сертифiкати, як правило, випускаються іменними з правом передачі їх шляхом індосаменту.

Іноземні банки випускають також золоті сертифiкати на заміну депонованих монет i золота, які зберігаються в інших країнах, що фактично служить гарантією від його блокування або націоналізації. Різновидністю золотих сертифікатів є ощадні книги, які видаються власнику депонованого золота i дозволяють йому проводити неодноразові операції iз золотом. Операції із золотими сертифікатами є дуже прибутковими та вигідними для банкiв-емiтентiв.

Зарубіжний досвід організації депозитного ринку. У стані гострої конкурентної боротьби за заощадження клієнтів, банківська практика висунула в останні роки деякі нові форми вкладів, які надають клієнтам додаткових зручностей та підвищують ліквідність депонованих коштів. Прикладом можуть бути так звані АТС-рахунки. Це ощадні рахунки, з яких банк автоматично переводить кошти на поточний рахунок клієнта.

У наш час все більшого значення набуває конкуренція між банківськими закладами за клієнтів. Кожний банк розробляє свою політику залучення вкладів, і коли вже нібито всі засоби конкурентної боротьби вичерпано, з’являються нові, більш ефективні.

Так, в Ізраїлі можливість розпоряджатися своїми грошима наступає в 16 років, то за цих клієнтів розгорнулася справжня міжбанківська війна. Тут не жаліють коштів на проведення опитувань та на рекламу, задля того, щоб перший у житті молодої людини рахунок був відкритий саме в цьому, а не в конкуруючому комерційному банку. Адже досвід показує, що просто так із одного банку в інший не переходять. Це і є та сама, головна причина, через яку банки Ізраїлю пропонують так багато послуг своїм самим молодим клієнтам.

Які ж тактичні заходи використовують банки у своїй конкурентній боротьбі за молодь? Розглянемо для прикладу чотири банки, які входять до складу найбільших в Ізраїлі.

Керівництво банку «Бейнлеумі» прийняло рішення не будувати свою політику на підлітках. Банк «Бейнлеумі», який дбає про свою репутацію престижного банку для бізнесменів та економічно активного населення, вважає, що значний потенціал знаходиться серед студентів. Саме для студентів тут пропонуються такі пільги, як поточний кредит до 2,5 тис. шекелів (близько 800 доларів США) під низький процент. Така категорія клієнтів отримує також повне звільнення за ведення рахунку на весь період навчання, звільнення від сплати комісійного збору при отриманні позички на оплату навчання, безкоштовну кредитну картку зі звільненням від оплати внесків на весь термін навчання та знижку до 50 відсотків на оплату комісійних при купівлі-продажу цінних паперів. Крім того, банк пропонує своїм клієнтам-студентам три види пільгових позичок на оплату навчання в сумі до 10 тис. шекелів.

Банк «Дисконт» також шукає своїх потенціальних клієнтів у вищих навчальних закладах. Два роки тому керівництво банку прийняло стратегічне рішення про подальше збільшення кола клієнтів серед студентської молоді. При цьому банк вирішив розділити студентство на дві групи. Перша – студенти економічного, інженерного, медичного факультетів та друга – студенти всіх інших напрямів.

Наступним кроком у залученні клієнтів було відправлення майже 50 тис. листів потенціальним клієнтам першої групи. У листі говорилось, що тим, хто відкриє рахунок у банку «Дисконт», пропонується пільга – кредитна картка «Vіsа», яку можна отримати безкоштовно протягом першого року та з 50-відсотковою знижкою протягом двох наступних років. При цьому від клієнта не вимагається ніяких гарантій платоспроможності, а рамки поточного кредиту за карткою «Vіsа» складає суму в 2 тис. шекелів (більше 600 доларів США) плюс ще 2 тис. шекелів на покупку товарів у розстрочку. За першою групою аналогічні повідомлення отримали і студенти другої групи.

У рамках системи пільг для студентів, банк пропонує ряд програм з фінансування навчання, причому розмір довгострокової пільгової позички може досягти 40 тис. шекелів. Крім того, є програми фінансування оплати житла для студентів, та 50-відсоткові знижки на ведення рахунку. А також 200 шекелів та спортивну сумку отримають ті з нових клієнтів банку, хто захоче записатися на курси з віндсерфінгу. Аналогічний набір пільг та подарунків передбачений банком і для молодших клієнтів, які відкривають рахунок у віці від 16 до 18 років.

Все це, звісно, не робить молодих клієнтів джерелом доходу. Задача банку – це привчити до використання банківського рахунку та познайомити з різними видами банківської діяльності. Адже всі розуміють, що праця з молодими людьми рано чи пізно окуповується.

А що, коли після отримання різноманітних призів та знижок клієнт перейде в інший банк? На це питання спеціалісти банку «Бейнлеумі» відповідають так: «Основне завдання при залученні молоді – познайомити її з банком, впевнити, що банківська система – це дружнє для неї середовище. І ніхто не зобов’язує клієнтів здійснювати операції лише через один банк, право вільного вибору – недоторканне. За допомогою реклами тільки створюємо умови для першого знайомства, а далі кожний вирішує сам за себе».

5.2. Послуги для здійснення грошових платежів та розрахунків

Розрахунки є системою організації та регулювання платежів за грошовими вимогами і зобов’язаннями. Методи платежу діляться на готівково-грошові та безготівкові. В оптовому обороті домінують безготівкові платежі та розрахунки, а в сфері роздрібного товарного обміну й досі основна маса угод здійснюється готівкою, незважаючи на те, що в останні десятиріччя там же активно впроваджуються різні форми безготівкових розрахунків.

Готівкові розрахунки: готiвково-грошовi розрахунки гривнями (українською валютою); розрахунки за допомогою кредитних та дебетних карток.

Кредитна картка (англ. card of credit) – платiжно-розрахунковий документ, що видається банком своїм вкладникам для оплати ними товарів та послуг. Кредитні картки активно використовуються у США та країнах Західної Європи. Це пластикова картка із вказівкою імені власника, присвоєного йому номеру чи шифру, містять зразок його підпису та строк дії. Сучасні кредитні картки випускаються із запресованим мікропроцесором і мають велику місткість пам’яті (понад 8000 знаків), тому вони реєструють не тільки всі фінансові операції власника, але й оперативно вносять зміни у стан його рахунку в банку, мiстять відомості про стан здоров’я i т. п. При придбанні товару чи бажанні отримати готівку власник картки пред’являє її комп’ютеру, магазину чи банку, даючи команду про термінову оплату.

Кредитно-карточна технологія обслуговування іноземців – власників кредитних карток – була розроблена Держкомтуристом СРСР у 60-тi роки. У теперішній час використовуються кредитнi картки іноземних фірм: «American Express»; «Diners Club international»; «Visa international»; «Eurocard-Macter-Card international»; «Airplus»; «JCB international». Необхідно зазначити, що за кордоном існує багато різновидностей кредитних карток: картки тiльки для банкоматiв; картки, розраховані на різні соціальні групи населення; картки для оплати певних видів послуг (наприклад, на автозаправочних станціях).

Розвиток кредитних карток в Україні веде свій початок з вересня 1996 року, коли Приватбанк випустив першу вітчизняну картку міжнародної системи «Visa international». На думку спеціалістів, динаміка цього виду послуг перевершила найсміливіші очікування. Об’єм платежів за пластиковими картками в Україні зростає щомісяця на 20 – 40 відсотків, що дозволяє розглядати програми банків з розвитку карткового бізнесу як один із самих прибуткових та перспективних, незважаючи на дороге технічне забезпечення.

За об’ємом емісії платіжних карт в Україні, без сумніву, лідирує система «Visa international». На сьогодні час українськими банками випущено біля 22 тис. карток цієї системи. Порівнювати успіхи кожного банку на цьому полі діяльності складно. Дійсними членами «Visa international» на сьогодні є 8 банків: «Вабанк», Перший Український міжнародний банк, КБ «Приватбанк», АКБ «Аваль», Промінвестбанк, банк «Україна», Укрексімбанк, Ощадбанк.

На початковому етапі розвитку карткових програм між банками практично не було конкуренції, а пропонований продукт виявився настільки популярним, що банки могли собі дозволить орієнтуватися на найбільш платоспроможних клієнтів та на прикладі Росії встановлювати високі тарифи з обслуговування. Із розширенням клієнтури та загостренням конкуренції тарифи почали плавно знижуватися.

Але незважаючи на успіхи українських банків у цьому бізнесі, існує безліч проблем, які заважають повноцінному розвитку даного виду діяльності комерційних банків.

Дебетна картка – це платiжно-розрахунковий документ, що видається банками своїм вкладникам для оплати товарів, послуг чи для отримання готівки в банківських автоматах. Hа вiдмiну від кредитних карток, дебетнi картки мають закодовану суму рахунку власника картки. Оплата за дебетними картками проводиться шляхом прямого списання з рахунку платника грошей із суми, закодованої на магнітній стрічці картки. Дебетнi картки видаються вкладникам тільки при депонуванні його коштів у банку. Дебетнi картки можна використовувати як спосіб доступу до рахунків вкладників.

Організація безготівкового грошового обороту органічно пов’язана із регулюванням готівкового обігу: лімітування залишків у касах зумовлює зберігання основної маси грошей юридичними особами на рахунку у банку. Однак більш дійовий фактор – стимулювання депозитних операцій через виплату банками процентів за вкладами. Ще одна форма прояву органічного зв’язку безготівкового і готівкового обороту – можливість використання розрахункових документів (зокрема перевідних векселів) як для перерахування коштів за рахунками, так і для безпосереднього здійснення платежу.

Існує велика різноманітність видів і форм безготівкових розрахунків. Головна особливість безготівкового обороту полягає у використанні спеціальної організаційної форми здійснення самого акту платежу.

Набір видів і форм безготівкових розрахунків у різних країнах визначається як рівнем господарського розвитку, так і традиціями, платіжними звичаями, які історично склалися, та стереотипами. Так у США та Канаді серед методів безготівкових розрахунків переважає чековий обіг: на нього припадає більш ніж 90 відсотків усіх господарських угод. Висока частка цієї форми розрахунків у Великобританії, Італії, Франції. У той же час у ряді країн Європи, Скандинавії та Японії чекова форма недостатньо розвинена, і домінують розрахунки за допомогою дебетових та кредитових доручень (авізо).

Оскільки гроші платника знаходяться в банку, він особисто не може здійснити платіж; перерахування (передачу) грошей за його дорученням здійснює банк. Це передбачає створення спеціальної системи безготівкових розрахунків як форми організації руху грошей за рахунками у банку. Вона базується на загальних принципах організації банківської діяльності, яка передбачає відповідальність банку за збереження грошей на рахунках клієнта та обов’язкове виконання його розпоряджень щодо використання цих грошей.



Для забезпечення використання грошей при відкритті рахунку клієнт здає в банк картки зі зразками підписів осіб, уповноважених розпоряджатися грішми, й відбитку печатки. Банк списує гроші з рахунку на підставі документів, оформлених самим клієнтом-платником, – чеків, платіжних доручень, простих векселів або акцептованих ним документів, виставлених одержувачем коштів – платіжних вимог, тратт (перевідних векселів).

Відповідно до характеру діяльності клієнтів банки відкривають їм різні види рахунків. Юридичним особам, які мають самостійний баланс і діють на основі комерційного розрахунку, відкриваються розрахункові рахунки бюджетним, громадським та іншим організаціям і установам – погашення грошей та здійснення платежів у межах залишку грошей на момент платежу.

Організаціям, які фінансуються з державного бюджету, можуть відкриватися бюджетні рахунки, платежі з яких здійснюються не в сумі наявних залишків грошей, які на рахунок не надходять, а в межах так званих бюджетних кредитів, розмір яких визначається при формуванні бюджету. Це було зумовлено порядком виконання державного бюджету, який базується на авансуванні бюджетних витрат за рахунок кредиту Національного банку України та мобілізації доходів бюджету на окремих рахунках. Дохідні та видаткові бюджетні рахунки закриваються в кінці періоду виконання бюджету.

Для обліку виданих клієнтам кредитів банки відкривають їм позичкові рахунки. Найбільш надійним (кредитоспроможним) клієнтам відкриваються єдині (контокорентні) рахунки для зберігання грошей клієнта та обліку виданих йому позик. Крім того, банки відкривають рахунки для цільового витрачання коштів – акредитиви, особливі рахунки, рахунки фінансування капітальних вкладень тощо.

Перерахування грошей за рахунками базується на двох основних принципах:

1) платежі здійснюються лише за згодою платника, про що він надсилає у банк оформлені або акцептовані ним розрахункові документи; відхід від цього правила допускається у випадках стягнення коштів за рішенням суду чи арбітражу;

2) платежі здійснюються в календарній послідовності надходження розрахункових документів та настання строку платежу.

Виходячи зі специфіки проведення безготівкових розрахунків, виділяються три рівні їх організації.

Міждержавні розрахунки. Як окрема організаційна форма вони існують в умовах грошової системи закритого типу. З метою організації розрахунків юридичних і фізичних осіб з іноземними партнерами держава укладає угоди з іншими країнами про порядок здійснення взаємних розрахункових відносин. Вони можуть проводитися шляхом використання вільно конвертованої валюти (у цьому випадку організація міждержавних розрахунків зводиться до регулювання порядку одержання вказаної валюти юридичними і фізичними особами) або проведення заліку взаємних вимог та зобов’язань – клірингу. У грошовій системі відкритого типу організація міждержавних розрахунків збігається з державним регулюванням валютних відносин.

Міжбанківські розрахунки. В умовах однорівневої банківської системи колишнього СРСР вони здійснювались у формі міжфіліальних оборотів (МФО) – перерахування між банками проводилися без жодних обмежень, суми перерахованих коштів фіксувалися на окремих рахунках у кожній із філій Держбанку, які в кінці року закривалися – «сквитовувалися». Власне, така організація розрахунків виконує лише контрольну функцію – завдяки подвійному обліку перерахованих коштів у банках платника та одержувача суми на початкових та завершуючих рахунках МФО повинні бути рівними. Але система МФО не відповідає умовам дворівневої банківської системи, оскільки дає можливість автоматично і анонімно (в розрізі кредиторів) залучати кредитні ресурси кожним з комерційних банків.

Дворівнева банківська система передбачає розрахунки комерційних банків за кореспондентськими рахунками, які згідно зі своїми функціями виступають як своєрідні розрахункові рахунки банків. Така ж форма використовується і в міжнародних міжбанківських розрахунках.

Розрахунки юридичних та фізичних осіб. За своєю суттю вони поділяються на грошові (здійснюються шляхом перерахувань за рахунками в банках) і безгрошові (шляхом заліку взаємних вимог). У сучасних умовах найпоширеніші грошові безготівкові розрахунки. Заліки взаємних вимог практикуються банками для погашення взаємних неоплачених зобов’язань клієнтів, а також використовуються у сферах, де постійно виникають зустрічні платіжні вимоги сторін.

За характером об’єктів розрахункових відносин виділяються розрахунки за товарними і нетоварними операціями. Вимоги до їх організації неоднакові. Якщо при нетоварних операціях головним є забезпечення своєчасності та повноти платежу, то організація розрахунків за товарними операціями включає також підтвердження факту відвантаження та виконання зобов’язань, які передбачені договором сторін.

За способом оплати товарів та послуг виділяються такі розрахунки:

· оплата за фактичним відвантаженням здійснюється з ініціативи постачальника чи платника одразу ж після відвантаження товарів і надання послуг;

· попередня оплата проводиться (згідно з угодою) до відвантаження, як правило, за ініціативою платника;

· планові платежі здійснюються, виходячи з передбаченого угодою плану регулярних поставок.

Конкретний спосіб платежу визначається угодою сторін.

Залежно від кількості учасників розрахунки можуть бути прямими чи транзитними. У прямих розрахунках відвантажувач та одержувач товару одночасно виступають як одержувач коштів і платник. У транзитних розрахунках, крім відвантажувача та одержувача товару, бере участь посередник – постачальник. Його участь у розрахунках ускладнює загальну схему проведення розрахунків.

У процесі безготівкових перерахувань клієнти банків України використовують п’ять основних форм розрахунків, які відрізняються за формою розрахункових документів та порядком документообороту :

1) розрахунки платіжними вимогами;

2) розрахунки платіжними дорученнями;

3) розрахунки чеками;

4) акредитивна форма розрахунків;

5) розрахунки вимогами – дорученнями .

Розрахунки платіжними вимогами передбачають здійснення платежу за місцезнаходженням рахунку платника на основі розрахункового документа, оформленого постачальником. Вони базуються на операції «інкасо» – дорученні банку одержати від імені постачальника належну йому суму коштів. Комплект оформлених відповідним чином вимог банк постачальника пересилає банку платника, який контролює процес їх оплати. Платіж здійснюється за згодою (акцепту) платника. При попередньому акцепті гроші списуються з рахунку платника лише після закінчення періоду, встановленого для відмови від акцепту (негативний акцепт), чи одержання письмової згоди на оплату (позитивний). При наступному акцепті оплата вимог проводиться протягом операційного дня в міру їх надходження в банк, але за платником залишається право протягом трьох робочих днів відмовитися від оплати товару. У разі відмови гроші поновлюються на рахунок платника.

Платіжні вимоги – найпоширеніша форма розрахунків за фактичною поставкою. Вона захищає інтереси постачальника як одержувача коштів, але не гарантує своєчасності платежу і призводить до значного розриву акту відвантаження товару і зарахування коштів на рахунок постачальника.

При розрахунках платіжними дорученнями платіж проводиться за місцезнаходженням рахунку платника на основі оформлення ним розрахункових документів

Платiжне доручення є дорученням господарчого суб’єкта про перерахування визначеної суми зі свого рахунку на рахунок іншого господарчого суб’єкта. Доручення дійсне протягом 10-ти днів, починаючи з дня виписки (день виписки не включається). Платіжне доручення за домовленістю сторін можуть бути термінові, дострокові та відстрочені. Термінові платежі здійснюються у наступних варіантах: авансовий платіж, тобто платіж до відвантаження товару; платіж після відвантаження товару, тобто шляхом прямого акцепту товару; часткові платежі при великих угодах.

Банк списує гроші з рахунку на основі оформленого платником доручення і перераховує їх у банк постачальника для зарахування на рахунок одержувача коштів. Платіжні доручення використовуються в нетоварних операціях, де оплата здійснюється з ініціативи платника, а також у місцевих розрахунках за товарними операціями. Дана форма розрахунків практично забезпечує акцепт товару, а не розрахункового документа, однак не гарантує своєчасності та повного платежу. Тому у відносинах, де необхідно гарантувати платіж, вводиться процедура «акцептування» платіжного доручення, що передбачає зарахування суми, на яку оформлений розрахунковий документ, на окремий рахунок. Вона може бути направлена лише на оплату акцептованого доручення.

Аналогічно гарантується платіж при розрахунках чеками з чекових книжок. При видачі чекової книжки платнику відповідна сума коштів депонується на окремому рахунку, який відкривається клієнту в банку платника. Вона дорівнює граничній сумі (ліміту), на яку можуть бути виписані чеки. Чек, виписаний на суму, що перевищує ліміт, є недійсним. За чекової форми розрахунків платіж здійснюється за місцезнаходженням рахунку одержувача коштів на основі розрахункового документа, оформленого платником. Виписаний для оплати товарів чи послуг чек передається одержувачу коштів, який здає його у свій банк. Останній зараховує суму чека на його рахунок, про що банк інформує платника. Одержавши повідомлення, банк платника списує гроші з рахунку, на якому була депонована сума при видачі чекової книжки.

Чеки – одна з найбільш вигідних постачальнику форм розрахунків, оскільки вони забезпечують одержання виручки негайно після відвантаження товарів. Однак чеки вимагають попереднього вилучення коштів платників. Цей недолік усувається у випадку видачі чекової книжки без попереднього депонування грошей під гарантію банку.

Така ж пільга надається банком платоспроможному клієнту при розрахунках акредитивами. Дана форма розрахунків використовується з метою гарантування платежу в умовах разових товарних поставок. Вона передбачає проведення платежу за місцезнаходженням рахунку постачальника на основі оформлених ним розрахункових документів у межах коштів, депонованих у банку платника. Депонування проводиться за заявою платника на окремому рахунку, про що повідомляються банк постачальника та сам постачальник. Одержавши повідомлення про відкриття акредитиву, постачальник відвантажує товар і для одержання грошей подає у свій банк «реєстр рахунків», оформлений на бланку платіжної вимоги. Банк зараховує відповідну суму на рахунок постачальника і повідомляє про це банк платника, який списує суму платежу з окремого рахунку. Хоча акредитивна форма і гарантує платіж, крім попереднього вилучення коштів платника, вона викликає затримку відвантаження товарів постачальником.

В умовах розвитку ринкових відносин в Україні почали впроваджуватися платіжні вимоги-доручення – форма розрахунків, аналогічна перевідним векселям.

Платiжнi вимоги-доручення – розрахункові документи, що містять вимогу продавця до покупця оплатити згідно з направленими йому (поза банком) розрахунковими документами та документами на відвантаження вартість поставленого за договором товару (виконаних робіт, наданих послуг). Платіжна вимога доручення є вимогою продавця до покупця i дорученням покупця своєму банку провести оплату на основі розрахункових та відвантажувальних документів доставленої продукції.

Цей документ оформляється постачальником після відвантаження товару і разом з відповідними документами направляється на адресу платника. Покупець акцептує цей розрахунковий документ, оформляючи його підписами осіб, уповноважених розпоряджатися коштами на рахунку, та відбитком печатки, і здає в свій банк. Перерахування грошей відбувається у порядку, прийнятому платіжними дорученнями. Ця форма розрахунків спирається на взаємну довіру сторін, і банк не контролює стан виконання ними платіжних зобов’язань.

Операції з інструментами грошового ринку

Інструментами грошового ринку є грошові сурогати – будь-які документи у вигляді грошових знаків, що відрізняються вiд грошової одиниці України, випущені в обіг не Національним банком України i виготовлені з метою здійснення платежів у господарському обороті. На грошовому ринку обертаються, в основному, боргові документи.

Казначейські зобов’язання – боргові цінні папери, що емiтуються державою в особі уповноважених органів, розміщуються виключно на добровільних засадах серед фізичних та юридичних осіб, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету та надають право на отримання фінансового доходу або iншi майнові права відповідно до умов їх випуску. Казначейство випускає свої векселя для покриття касового розриву при виконанні держбюджету.

Депозитні сертифікати – видані банками та іншими депозитними інститутами цінні папери.

Євродолари – доларові депозити, розміщені за межами США.

Угода про перепродаж – контракт, в якому одна зі сторін зобов’язується продати цінні папери іншій із обов’язковим викупом в обумовлену дату за наперед обумовленою і зафіксованою в контракті ціною (наприклад, «репо»).

Комерційні папери – короткостроковий простий вексель, виданий суб’єктом господарювання.

Банківський акцепт – форма короткострокового банківського фінансування, при якому банк бере на себе відповідальність за своєчасну оплату переказного векселя, якщо у векселедавця будуть труднощі.

Фонди ринку грошей – це продаж інвесторам грошових фондів на короткостроковий період.

Інструменти грошового ринку використовуються на основі ставки дисконтування.

Комерційні папери та банківські акцепти як інструмент грошового ринку. Вексельний обіг був і є невід’ємною частиною ділового життя суспільства. Розвиток вексельного обігу має багатовікову історію. Винахідниками векселів вважаються середньовікові банкіри-міняли, що займались зберіганням і переказом грошей із країни в країну, із міста в місто. У результаті з’явився перевідний вексель. З розвитком і ускладненням ринкових відносин вексель як засіб переказу грошей поступово втратив своє значення і став універсальним інструментом кредиту, платіжним засобом, абстрактним цінним папером.

Вексель виконує дві функції:

– є інструментом кредиту, тому що з його допомогою можна оформити різні кредитні зобов’язання (оплатити куплений товар, повернути отриману позику тощо);

– служить інструментом грошових розрахунків, будучи різновидом кредитних грошей.

Незалежно від того, яку функцію виконує вексель (засіб платежу, інструмент кредиту), взаємовідносини учасників вексельного обороту регулюються особливими нормами вексельного права.

Хоча вексель здавна використовувався в міжнародних розрахунках, національні законодавства, що регулюють вексельний обіг у різних країнах, суттєво відрізнялись між собою. У результаті цього було уніфіковано норми вексельного права на Женевській конференції 1930 року, що виробила конвенцію, якою було встановлено Єдиний вексельний закон про переказний і простий вексель.

Країни, що підписали або приєднались до конвенції, прийняли на себе зобов’язання ввести в дію на своїх територіях Єдиний вексельний закон.

В Україні обіг векселів теж здійснюється відповідно до Єдиного вексельного закону. На відміну від російського законодавства, українське не передбачає випуск векселів в електронній формі. Векселі також не можуть знерухомлюватись і виступати предметом угод на фондовій біржі та організованих фондових ринках.

Вексель, відповідно до Закону «Про цінні папери і фондову біржу», – це боргове зобов’язання, що дає її власнику безумовне право вимагати при настанні терміну платежу від векселедавця простого і акцептанта переказного векселя сплати визначеної векселем суми. Тобто, це зобов’язання, в основі якого лежать лише гроші. Предметом векселя не можуть бути інші зобов’язання, скажімо, розрахунок електроенергією, як у випадку з векселями НДЦ (електричні гроші). Розрахунок яким-небудь майном з векселетримачем може бути здійснено, але це виходить за рамки вексельного права і обумовлюється в окремому порядку господарськими угодами.

Приклад реалізації механізму вексельного обігу зображено на схемі 5.1. із відповідним поясненням нижче.

Пояснення до схеми 5.1: Унаслідок фінансової кризи «Запоріжсталь», не маючи можливості розрахуватись живими грошима за поставлену руду, виписує вексель гірничо-збагачувальному комбінату. Останній, знаючи, що у «Запоріжсталі» гроші навряд чи з’являться, реалізує з дисконтом ці векселі через торговельну площадку підприємцям-споживачам металу. Цей покупець, у свою чергу, пред’являє вексель до оплати «Запоріжсталі», яка, в силу відсутності коштів, розраховується продукцією. У підсумку споживачу метал дістається дешевше, тому що вексель було придбано зі скидкою.

Векселі бувають прості (соло-вексель) і перевідні (тратта). У переказному векселедавець призначає платника за векселем і пропонує йому заплатити визначену суму за вимогою того, на кого він виписав вексель. У простому векселі векселедавець призначає платником самого себе і не пропонує, а зобов’язується заплатити.

Відмінною особливістю векселя є «вексельна мітка» – слово «вексель», – яка в сукупності з іншими реквізитами характеризує застосування цього боргового інструмента саме з характерними для векселя властивостями. Слово «вексель», як правило, пишеться два рази: перший – у назві документа, другий – у тексті векселя.

Пропозиція або зобов’язання заплатити вказану у векселі суму грошей повинна бути простою і нічим не обумовленою. Внесення в текст векселя угоди про те, що платіж (термін платежу) залежить від деякої події, яка може настати або ні, є порушенням вимог до форми векселя і призводить до його недійсності.

Особливістю векселів є передача його за індосаментом. Термін «індосамент» походить від лат. in dosso (на спині), так як за древньою традицією він надписується на звороті векселя. Індосамент виконується на звороті векселя або на додатному листі (алонжі). У випадку використання алонжу, останній повинен бути приклеєний до векселя. Це викликано дією загального для векселів правила: чого нема у векселі, того не існує.

За формою передачі індосамент може бути двох видів: або іменним, або бланковим. Іменний індосамент повинен містити дві необхідні частини: підпис особи, що передає вексель, і назву нового векселетримача, якому шляхом цього надпису передається право за векселем, що передує цьому підпису. Для передачі векселя за бланковим індосаментом достатньо одного підпису індосанта (того, хто бере на себе абстрактне зобов’язання, подібно до того, як це робить векселедавець при видачі векселя). Кожен пред’явник векселя з бланковим надписом має право вимоги без іншого засвідчення свого права на цей вексель.

Передача векселя за індосаментом веде за собою два юридичних наслідки: права для індосата і відповідальність для індосанта. Перше полягає в тому, що особа, яка отримала вексель за індосаментом, стає векселетримачем. Однак законність його прав настає у випадку неперервного ряду індосаментів, навіть якщо останній індосамент є бланковим. Другий юридичний наслідок, пов’язаний з першим, полягає в тому, що індосант, передаючи вексель, бере на себе зобов’язання перед новим векселетримачем за акцепт і платіж. У цьому полягає доручительська функція індосаменту. Однак індосант може опротестувати новий індосамент, у цьому випадку він не несе відповідальність перед тими особами, на користь яких вексель було потім індосовано.

Банки виконують з векселями наступні операції:

– видача кредиту за спеціальним позичковим рахунком, забезпеченим векселями;

– інкасування векселів;

– доміляція векселя:

– авалювання векселів;

– акцепт векселів;

– облік векселів;

– форфетування.

Спеціальний позиковий рахунок – це рахунок до запитання. Безтерміновість кредиту дає банку право в будь-який момент вимагати від кредитора повного або часткового його погашення чи надання додаткового забезпечення. Цей кредит має постійний характер. Погашення його може здійснюватись як самим позичальником, так і іншою особою, після чого їм повертається із забезпечення векселя сума погашеного боргу. Якщо ж від самого позичальника кошти не надходять, то на погашення кредиту направляються гроші, які надійшли на оплату векселів.

Інкасування векселів банком – це виконання банком доручення векселетримача при отриманні платежу за векселем при настанні терміну оплати. Отримання в банку готівкових грошей за векселем – це інкасація векселя. Банківська черговість, яка полягає в отриманні банком грошей за різними документами (векселями, чеками тощо) від імені та за рахунок своїх клієнтів, називається інкасо.

Доміціляція (від лат. domicilium – місцеперебування) векселя – це призначення платником за векселем якої-небудь третьої особи. Вексель, за яким призначено платника, називається доміцільованим векселем. Доміцільований вексель підлягає оплаті третьою особою (доміціліатом) у місці проживання платника або іншому місці. Як правило, платником за векселем призначається банк. У цьому випадку банк у протилежність інкасуванню векселя є не отримувачем платежу, а його платником, тобто він виконує доручення платника за векселем здійснити платіж за даним векселем у встановлений термін.

Як доміціліат банк не несе ніякого ризику, тому що він оплачує вексель, якщо на рахунку боржника за векселем є необхідна сума грошей. У зворотному випадку він відмовить у платежі.

Аваль (фр. аval) векселя – це вексельне доручення, що забезпечує платіж за векселем. Таке забезпечення здійснюється третьою особою (авалістом). Авалістами, як правило, виступають банки та кредитні установи. Чим вище імідж аваліста, тим надійнішим вважається вексель. Аваль здійснюється у вигляді надпису на векселі або алонжі «Ввважати за аваль» і підпис у аваліста. За видачу аваля стягується плата в процентах від суми векселя. Цей процент називається надписним процентом. Підписавши вексель, аваліст відповідає за ним так само, як і той, за кого він підписався.

Акцепт (лат. аcceptus – прийнятий) векселя – це підтвердження платником згоди на оплату за переказним векселем (тратті). Він висловлюється словами: «Акцептовано», «Прийнято», «Заплачу», що зроблені на лицьовій стороні векселя. Векселя, акцептовані банком, тобто банківський акцепт, широко застосовуються у зовнішньоторговельних операціях. Акцепт банком термінових тратт, що виставляються на нього експортером або імпортером, розглядається як одна із форм кредиту. Це акцептований кредит. Акцептант несе відповідальність за оплату векселя у встановлений термін.

Державні фінансові інститути на грошовому ринку

Важливу роль у формуванні грошового ринку відіграє вся банківська система, що складається із двох рівнів: 1-й рівень – Центральний банк; 2-й рівень – комерційні банки. Центральний банк – емісійний, є агентом уряду при обслуговуванні держбюджету, слугує підтримкою зовнішньої і внутрішньої стабільності національної грошової одиниці.

Грошовий ринок передбачає наявність такого товару, як гроші. Цей товар має свою вартість – це витрати на залучення грошей у тимчасове користування або доходи від передачі їх у борг. Вартість грошей буває номінальна та реальна, що визначається купівельною спроможністю грошової одиниці. Особливу роль у системі ціноутворення має облікова ставка НБУ і дії Центрального банку на грошовому ринку взагалі.

Для забезпечення органiзацiї готiвкового грошового обiгу Нацiональний банк здiйснює:

1) виготовлення та зберiгання банкнот i монет;

2) створення резервних фондiв банкнот i монет;

3) встановлення номiналiв, систем захисту, платiжних ознак та дизайну грошових знакiв;

4) встановлення порядку замiни пошкоджених банкнот i монет;

5) встановлення правил випуску в обiг, зберiгання, перевезення, вилучення та iнкасацiї готiвки;

6) визначення порядку ведення касових операцiй для банкiв, iнших фiнансово-кредитних установ, пiдприємств та органiзацiй;

7) визначення вимог стосовно технiчного стану та органiзацiї охорони примiщень банкiвських установ.

Здійснюючи емісію грошей, Центральний банк виконує корисну і необхідну для розвитку країни роль. Грошові інструменти обслуговують економічний оборот, і їх можна порівняти із транспортними засобами. Останні дають можливість доставляти товари, продукцію промисловості та сільського господарства до місця їх переробки і споживання; аналогічно грошові інструменти забезпечують обіг різних товарів, їх перехід від одного власника до іншого, полегшуючи їх переробку і споживання. Однак надмірна і безконтрольна емісія грошей може призвести до небезпечних і навіть руйнуючих наслідків. Якщо кількість грошей в обігу перевищує певний ліміт, вони вже не стимулюють виробництво, а породжують збиткову купівельну спроможність, наслідком якої є підвищення цін.

Комплекс заходiв у сферi грошового обiгу та кредиту, направлених на регулювання економiчного зростання, стримування iнфляцiї та забезпечення стабiльностi грошової одиницi України, забезпечення зайнятостi населення та вирiвнювання платiжного балансу, називається грошово-кредитною полiтикою.

Основними економiчними засобами та методами грошово-кредитної полiтики є регулювання обсягу грошової маси через:

1) визначення й регулювання норм обов’язкових резервiв для комерцiйних банкiв та фiнансово-кредитних установ;

2) процентну полiтику;

3) рефiнансування комерцiйних банкiв;

4) управлiння золотовалютними резервами;

5) операцiї із цiнними паперами на вiдкритому ринку;

6) регулювання iмпорту та експорту капiталу.

Національний банк встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями.

Ставка рефінансування Національного банку України – виражена у відсотках плата за кредити, що надаються комерційним банкам, яка встановлюється Національним банком України з метою впливу на грошовий оборот та кредитування. Національним банком України встановлюються облікова та ломбардна процентні ставки.

Облікова ставка Національного банку України – виражена у відсотках плата, що береться Національним банком України за рефiнансування комерцiйних банкiв шляхом купівлі векселів до настання строку платежу за ними та утримується з номінальної суми векселя. Облiкова ставка є найнижчою серед ставок рефінансування i є орiєнтиром цiни на грошi.

Нацiональний банк встановлює банкам та iншим фiнансово-кредитним установам нормативи обов’язкового резервування коштiв. При цьому:

1) розмiр обов’язкових резервiв встановлюється єдиним для банкiв та фiнансово-кредитних установ у процентному вiдношеннi до загальної суми залучених банком коштiв у нацiональнiй та iноземнiй валютi;

2) для рiзних видiв зобов’язань можуть встановлюватися рiзнi норми обов’язкових резервів;

3) рiшення про підвищення норм резерву набирає чинності не ранiше, нiж через 10 днiв пiсля його опублікування.

Вiдкритий ринок – ринок, на якому здiйснюються операцiї з купiвлi-продажу цiнних паперiв мiж особами, що не є первинними кредиторами та позичальниками, i коли кошти внаслiдок продажу цiнних паперiв на такому ринку надходять на користь держателя цiнних паперiв, а не їх емiтента. Використовується центральними банками для купiвлi-продажу, як правило, короткострокових державних цiнних паперiв з метою регулювання грошової маси. Унаслiдок купiвлi збiльшується вкладення коштiв в економiку, внаслiдок продажу – зменшується. Операцiями вiдкритого ринку Нацiонального банку є купiвля-продаж казначейських зобов’язань, власних зобов’язань Нацiонального банку (депозитних сертифiкатiв), а також визначених правлiнням Нацiонального банку комерцiйних векселiв, iнших цiнних паперiв та боргових зобов’язань.

Кабiнет Мiнiстрiв України зобов’язаний зберiгати кошти Державного бюджету України та позабюджетних фондiв у Нацiональному банку на рахунках Державного казначейства України.

Умови та порядок обслуговування коштiв Державного бюджету України визначаються договором мiж Нацiональним банком та Державним казначейством України.

Критерії вибору банку вкладниками

Надійність – гарантія виконання зобов’язань банку щодо вкладників.

Фактори надійності. Капітал банку (основний фактор), що за Базельською угодою встановлюється показником який повинен перевищувати 5 %.

Інші фактори – згідно з оцінкою банків за системою СЕМЕL – якість активів, якість менеджменту, прибуток, ліквідність.

За цією системою використовуються, крім іншого, окремі показники для оцінювання банків за кожним фактором за 5-бальною шкалою ( «1» – найвища оцінка):

Дохідність – різниця між платою за гроші, надані банку, та платою (в разі необхідності) за кредит, який буде взято у тому ж самому банку.

Середня безпечна базова процента ставка – база для встановлення % за конкретними кредитами у певному банку.



Страницы: 1 | 2 | Весь текст


Предыдущий:

Следующий: