Реферат Історія Математики


ВСТУП

Віддаючи данину філософській силі

І сивині минулих літ,

Ми стоїмо лише на схилі,

Тих знань, що вже змінили світ.

І постають між галасу історії

Думки незвіданої глибини,

Математичні загадкові теорії

Арістотелівської доби.

Не можливо обійти увагою, при вивченні історії математики, таку визначну історичну постать відомого на весь світ вченого та філософа Арістотеля, завдяки якому скарбниця знань людства збагатилася невимовно важливими та необхідними для подальшого розвитку суспільства науковими відомостями. Арістотель ― давньогрецький вчений-енциклопедист, філософ і логік, математик, засновник класичної (формальної) логіки. На долю Аристотеля випала місія підвести підсумок досягнень учених і філософів античної Греції і, узагальнивши їх працю, передати наступним поколінням. Тільки такий геній був здатним виконати це титанічне завдання. Він був одним із найвизначніших енциклопедистів, відомих людству. Ним були закладені основи біології, фізики, математики, етики, логіки, психології, соціології.

Аристотель ― найвидатніший учений античності. Його вплив на розвиток науки античності, середньовіччя, та й нового часу важко переоцінити. Особливо сильний вплив зробили праці Аристотеля на формування природничих наук: фізики, астрономії, медицини, ботаніки й ін. У цьому зв’язку досить символічним виглядає зіставлення легендарних предків Піфагора, Платона й Аристотеля. Перший деякими авторами вважався сином Аполлона і сам був напівбогом, другий, що не легенда, походив з роду афінських царів. Предком же Аристотеля по переказі був Асклепій, бог-лікувальник.

Аристотель використовував весь той могутній логічний апарат, якому він навчився в Академії Платона. Там він пройшов серйозну школу критичної рефлексії, навчився розчленовувати, аналізувати і, треба сказати, що інтерес Аристотеля до такого роду розчленовуванню навряд чи не більший, ніж у його вчителя. Мистецтвом розрізнення понять, виявлення всіх значень, які може мати слово, прямих і переносних, Аристотель володіє віртуозно. Він не тільки блискучий логік, але і систематизатор, енциклопедист, по суті, що підсумовувала все наукове знання тієї епохи. Відповідно до Діогену Лаерцію він написав порядку 400 творів, що містили 440 270 рядків.

Автобіографічні відомості з життя Арістотеля.

Народився Арістотель у Стагірі у Фракії поблизу Афонської гори. Це місто-держава було розташоване на північ від Афін на північно-західному узбережжі Егейського моря поруч з Македонією. Арістотель походив з старовинної родини лікарів. Батько його Нікомах був придворним лікарем македонського царя Амінти III і навіть був близький до нього, тому майбутній філософ у дитинстві грав з Пилипом II, майбутнім царем Македонії. Він був першим наставником Аристотеля і передав йому свої пізнання в природознавстві і медицині. Аристотель провів дитинство при дворі, спілкуючись із своїм однолітком — сином Амінти Пилипом. Згодом Аристотель був вихователем його сина — Олександра Македонського. Точно невідомо де виріс Аристотель — у Стагірі або в Пелле — резиденції македонських царів. Точно також, як і не встановлено час смерті його батька; ще менш відомо, де жив Арістотель під керівництвом свого опікуна Проксена, — в Стагірі або в Атарнеї. Відомо лише, що в 367 р. до н. е. У 369 році до н.е. пятнадцятирічний Аристотель позбавився батьків, і турботи про нього прийняв на себе його опікун, Проксен. Аристотель успадковував від батька значні засоби, це дало йому можливість продовжувати утворення під керівництвом Проксена. Книги тоді були дуже дороги, але Проксен купував йому навіть самі рідкі; таким чином, Аристотель у юності приохотився до читання. Аристотель завжди тепло згадував про Проксена, а після смерті опікуна піклувався про його вдову, усиновив сина його Никанора, любив хлопчика як рідного і згодом видав за нього заміж свою дочку Піфіаду. Під керівництвом Проксена він вивчав рослини і тварин. Багато істориків стверджують, що Аристотель успадковував від батька не тільки матеріальні засоби, але також багато творів, що запам’ятали спостереження органічної і неорганічної природи. І в Македонії, і в Стагірі Аристотель чув розповіді про афінських мудреців, про Сократа і Платона. Але йому не хотілося з’явитися в Афіни малоосвіченим, непідготовленим; він відкладав свій від’їзд доти, поки Проксен не передав йому усю свою мудрість. У 367 році до н.е. він відправився удосконалювати своє утворення в центр культурного життя Еллади — Афіни. І прибув туди в той час, коли Платон виїхав на три року до Сицилії. Можна собі представити подив і засмучення Аристотеля. Однак це мало і позитивні наслідки. Він ознайомився не тільки з філософією Платона, але й іншими плинами. До приїзду Платона Аристотель уже добре вивчив основні положення його філософії і міг поставитися до них критично. Результати опинилися б іншими, якби він уперше впізнав про вчення Платона від нього самого і цілком віддався б чарівності його особистості. Вільний спосіб життя Аристотеля породив різні пересуди. Говорили, що він у гульбах спустив все своє майно. У дійсності ж Аристотель, що не терпів стиснень, ніколи не віддавався надмірностям; він знав медицину й в Афінах робив медичну допомогу, коли за нею до нього зверталися. Але в той час кожний медик виготовляв і продавав ліків своїм хворим; звідси і виник безглуздий пересуд. Сімнадцятирічний Арістотель прибув до Афін і став слухачем в Академії Платона, де він пробув двадцять років, аж до смерті її засновника у 347 р. до н. е. Платон зумів розгледіти геніального хлопця і високо його оцінити. Він називав його «розумом». Зі свого боку Арістотель високо цінував Платона. Проте він рано побачив вразливі місця платонівського ідеалізму. Пізніше Арістотель скаже: «Платон мені друг, але істина дорожча». Платонізм буде підданий критиці. Але перший час, як це видно з його творів, Арістотель повністю поділяє погляди свого вчителя. Після смерті великого філософа, коли Академію очолив племінник Платона Спевсіпп, Арістотель залишив Афіни. Перші шість років він жив спочатку в місті Ассосе, де проживали два учня Платона — Ераст і Коріск, а потім у місті Мітілена, куди його запросив Теофраст — друг і соратник великого мислителя. У Ассосе Арістотель одружився на Піфіаді (прийомна дочка Гермія тирана в місті Атарней). В кінці 40-х років IV в. до н. е.. Арістотель був запрошений Пилипом II вихователем до його сина — тринадцятирічного Олександра — і перебрався до столиці Македонії Пеллу. Виховання Олександра Арістотелем тривало близько чотирьох років. Згодом великий полководець скаже: «Я шаную Арістотеля нарівні зі своїм батьком, тому що якщо батькові я зобов’язаний життям, то Арістотелем тим, що дає їй ціну». Арістотель не намагався зробити з Олександра філософа, він намагався облагородити смаки юного македонця, прищепити йому любов до знань і прекрасного. Стосунки вчителя й учня ніколи не були теплими. І як тільки Олександр став царем Македонії, він постарався позбутися від Арістотеля, якому довелося повернутися на батьківщину — в Стагір, де він провів близько трьох років. У 335 р. до н. е.. Аристотель знову переселився в Афіни і там в 336 р. до н.е. відкрив власну філософську школу — Лікей, названу так тому, що вона знаходилася поруч із храмом Аполлона Лікейського. Він викладав там більше 12 років і вів велику роботу з систематизації і розвитку своїх ідей. У його школі навчалися кілька сотень учнів. Після смерті Олександра Македонського (13 червня 323 року) в Афінах відбулося антимакедонское повстання. Арістотелю було пред’явлено звинувачення в богохульстві, і він змушений був покинути Афіни. Через два місяці після цього у 322 р. до н. е.. Арістотель помер від хвороби шлунка на острові Евбея. У нього залишилася дружина, син і дочка. Після смерті Арістотеля главою лікея став Теофраст. Лікей проіснував до кінця античного світу.

Наукові відкриття Арістотеля.

Помітне місце в історії математики займає Аристотель, учень Платона. Аристотель заклав основи науки логіки і висловив ряд ідей щодо визначень, аксіом, нескінченності і можливості геометричних побудов. Аристотель, як універсальний мислитель, не тільки володів усією сукупністю знань свого часу, але і заклав основи власне кажучи нових наук: таких як фізика, біологія, психологія, а також логіка й етика. При цьому його не переставав хвилювати питання: а чим же, власне, займається сама філософія і яке її місце серед інших наук? Більш ранні грецькі мислителі досліджували природу речей і називалися «фісіологами», оскільки в той час філософія ще не відокремилася від науки як дослідження природи. Сократ і Платон протиставляли колишнім «фісіологам» принцип «пізнай самого себе». У свою чергу, Аристотель синтезував ці крайні крапки зору, показавши, що людське мислення і навколишній світ у своїй сутності збігаються, являють собою те саме. Ті форми, у яких людське мислення і його предмет суть те саме, і є головним предметом філософії з погляду її класичної традиції.

Численні твори Аристотеля охоплюють майже всю область доступного тоді знання, яке в його працях отримало глибше філософське обґрунтування, було приведене в строгий, систематичний порядок, і його емпіричний базис значно зріс. Деякі з цих творів не були випущені ним самим за життя, а багато інших підроблено йому приписані згодом. Але навіть деякі місця тих творів, які безперечно належать йому, можна поставити під сумнів, і вже стародавні прагнули пояснити собі цю неповноту і уривчастість мінливостями долі рукописів Аристотеля. За переказами, які наводять Страбон і Плутарх, Аристотель заповідав свої твори Феофрасту, від якого вони перейшли до Нелія зі Скепсису. Спадкоємці Нелія заховали дорогоцінні рукописи від жадоби пергамських царів в льох, де вони сильно постраждали від вогкості і цвілі.

У I столітті до н. е. вони були продані за високу ціну багатію і поціновувачу книг Апеллікону в найжалюгіднішому стані, і він постарався відновити постраждалі місця рукописів своїми власними надбавками, але не завжди вдало. Згодом, при Суллі, вони потрапили в числі іншої здобичі до Риму, де Тиранніан і Андронік Родоський видали їх в їхньому нібито нинішньому вигляді. На думку деяких дослідників, ця розповідь може бути вірна тільки відносно дуже невеликого числа другорядних творів Аристотеля.

З творів Аристотеля до нас, на жаль, не дійшли написані в загальнодоступній формі (екзотеричні), наприклад, «Діалоги», хоча прийнята стародавніми відмінність між екзотеричними і езотеричними творами не була така строга проведено самим Аристотелем і в усякому разі не означало відмінності за змістом. Твори Аристотеля, що дійшли до нас, далеко не однакові за своєю літературною цінністю: у одному і тому ж творі одні розділи справляють враження ґрунтовно оброблених і підготовлених для публікації текстів, інші — більш-менш докладних нарисів. Нарешті, є і такі, які примушують припускати, що вони були тільки нотатками вчителя для майбутніх лекцій, а деякі місця, як, можливо, його «Евдемова етика», мабуть, зобов’язані своїм походженням нотатками слухачів або, принаймні, перероблені з цих нотаток.

Аристотель, правда, продовжував називати «філософією» усю сукупність науково-теоретичного знання про дійсність. При цьому він увів назви «перша філософія» і «друга філософія», що він ще називав і «фізикою». Що стосується «першої філософії», то згодом вона стане називатися «метафізикою». Причому термін «метафізика» самим Аристотелем не вживався. Його став використовувати учень Аристотеля і систематизатор його творів Андроник Родоський. Цим терміном він назвав то твір, що в Аристотеля випливали після «Фізики». Буквально «метафізика» так і переводиться: «то, що після фізики». Але власне кажучи це наука про те, що перебуває за межами нашого досвіду, за межами видимої природи,

Відвергнувши платоновське вчення про «ідеї» як безтілесних сутностях усього, Аристотель висунув теорію, відповідно до якого все суще відбувається і складає з двох основних початків « «формии і «матерії.. Активним і головним початком у цій пари в Аристотеля є форма, саме з ній він зв’язує вирішення проблеми загального.

Бог, по Аристотелеві, є джерелом творчої активності. Саме Бог наділяє всі існуючі тіла їхньою специфікою, тобто особливою формою. Але Бог в Аристотеля є ще і метою, до якої прагне все суще.

Середньовічні мислителі з особливою увагою поставилися до вчення Аристотеля про душ, викладена в однойменному трактаті. Аристотель починає з того, що душу є не тільки в людини. Її мають також рослини і тварини. Рослинна душа, по Аристотелеві, має здатність росту, харчування і розмноження. Тваринна душа відрізняється тим, що має почуття. Душу людини є розумна душа.

Інша важлива властивість душі, по Аристотелеві, її безтілесність. Він послідовно й аргуметування відстоює те, що душу не може бути тілом, тому що вона є, як виражається Аристотель, зміст і форма. Причому душу як форма живого тіла не є зовнішньою формою, це внутрішня форма живого тіла, що Аристотель називає ентелехією. Водночасс заперечуючи піфагорійцям і своєму вчителю Платонові, Аристотель наполягає на тому, що душа невіддільна від тіла, а тому неможливо переселення душ. Особливо це стосується рослинних і тваринною душ. Що стосується душі людини, то про її безсмертя Аристотель дозволяв собі різні судження, що породило суперечки серед його послідовників у середнього століття й епоху Відродження.

Спадщина Аристотеля настільки обширна, що неможливо охарактеризувати його розділи. Важливо відзначити, що головні напрямки його думки істотно визначили подальший розвиток європейської філософії.

На відміну від Платона, Аристотель бачить у Богу вищу інстанцію не тільки соціального, скільки природного порядку. Бог в Аристотеля — це не платонівське Вище Благо, на чому потім зробить акцент християнська геологія, а гранична підстава світобудови. «Першу філософію», або метафізику, цікавить лише те, що існує завжди і скрізь і не може бути іншим. Такого роду поняття Аристотель минує «категоріями». До них він відносить: сутність, якість, кількість, відношення, місце, час, положення, володіння, дія, страждання. При тому частіше усього він говорить про категорії як про форми «впливання» про світ. I самий термін «категорія» він узяв із граматики.

У своїх політичних поглядах Аристотель виходить із розуміння людини як «суспільної тварини», сферу життя якого складають родина, суспільство, держава. Держава (як і економіку) Аристотель розглядає дуже реалістично: державний діяч не може чекати, поки наступлять ідеальні політичні умови, а повинний, виходячи з можливостей щонайкраще управляти людьми — такими, які вони є, і колись цього піклуватися про фізичний і моральний стан молоді. Найкращі державні форми суть монархія, аристократія, помірна демократія, зворотним боком котрих, тобто найгіршими державними формами, є тиранія, олігархія, охлократія.



Філософ Платон багато вніс у проблему розв’язування задач на побудову за допомогою тільки циркуля і лінійки, коли правильність побудови логічно доводиться посиланням на аксіоми й теореми геометрії. Це мало величезне значення у розвитку геометрії як дедуктивної науки. Платон ввів у математику терміни аналіз і синтез. Він вимагав строгого, чіткого формулювання означень геометричних понять, правил дій над числами тощо.

Учень Платона філософ і основоположник логіки Арістотель критикував свого вчителя за те, що той у тлумаченні різних явищ природи і суспільних подій посилався на волю богів. Арістотель висловив правильну думку, що закони важеля можна і треба підкріпити математичними виразами залежностей між силами, які діють на важіль. Він також розв’язав фізичну задачу на додавання сил.

Арістотель ― засновник біології як науки. Як астроном Арістотель був систематизатором і популяризатором. До Арістотеля біології цуралися. Зірки були більш шанованими об’єктами, більш шляхетним матеріалом для спостережень і роздумів, ніж наповнені слизом і калом живі організми. Тому не випадково в першій книзі «Про частини тварин» Арістотель доводить, що рослини і тварини представляють для наукового дослідження предмет не менш цінний, ніж небесні тіла, хоча перші минущі, а останні, як здавалося філософу, вічні. Говорячи як про астрономію, так і про біологію, Арістотель проголошує, що «і те, і інше дослідження має свою принадність». Хоча Арістотель і сам відчував огиду і відраза до нутрощів тварин, він, тим не менш, протиставляв цього властивому багатьом людям і відлякують їх від занять біологією почуттю насолоду пізнанням, незалежно від того, приємний чи ні предмет пізнання безпосередньому почуттю людини, якщо, звичайно, ця людина справжній учений і тим більше філософ. Адже «спостереженням навіть над тими з них, які неприємні для почуття, ― говорить Аристотель, ― що створила їх природа доставляє … невимовні насолоди людям, здатним до пізнання причин і філософам за своєю природою». У пізнанні же причин, як ми бачили, Аристотель вважав суть наукового пізнання і вищий прояв людського розуму. При цьому Арістотель відзначає, що не може зрозуміти, чому споглядання штучних зображень витворів природи людям більше до смаку, ніж спостереження живих оригіналів, яке здатне відкрити причинний підгрунтя спостережуваного. Філософ віддає перевагу спостереженню життя перед естетичною насолодою від споглядання її мертвого відображення в мистецтві. Слідчий, перед нами апологія реального спостереження живої природи. Вона суперечить умоглядно методом фізики Арістотеля і тим більше всієї його метафізики. Свого апофеозу емпіризм Арістотеля-біолога досягає в його раді нічим не нехтувати при вивченні природи: «Не слід дитячо нехтувати вивченням незначних тварин, бо в кожному творі природи знайдеться щось, гідне подиву». Арістотель говорив у своїх лекціях з біології: «Треба й до дослідження тварин підходити без будь-якого відрази, тому що у всіх них міститься щось природне і прекрасне» . Однак не слід закривати очі на те, що наш філософ вбачає прекрасне в живій природі не в матерії, з якої складаються живі істоти (саме вона і викликає відразу), а в спогляданні доцільності. Хоча свій принцип доцільності Арістотель поширює на весь всесвіт, він не гілозоіст. Далеко не всі тіла наділені життям. У своєму творі «Про душу» Аристотель пише, що «з природних тіл одні наділені життям, інші ― ні». Арістотелю належить перше визначення життя: «Життям ми називаємо всяке живлення, ріст і занепад тіла, які мають підстави в ньому самому» . Питання про походження життя слід розділити на два аспекти: філософський (метафізичний) і біологічний (науковий). Всі види тваринного, будучи формами, вічні, а тому в метафізичному сенсі життя не починалася, так як у світі на рівні «сутей буття» взагалі нічого не відбувалося. З біологічної ж точки зору походження життя цілком можливо, якщо під цим розуміти здійснення (ентелехії) виду в природі. Для цього повинні бути сприятливі умови. Здійснившись одного разу, вид продовжує сам себе відтворювати, нова особина виникає з насіння старшої. Проте Арістотель допускав мимовільне зародження з неживого нижчих видів живого: хробаків, молюсків і навіть риб, що в плані метафізики означає, що форма цих істот може стати ентелехії безпосередньо в морському чи в гниючому речовині. Це помилкова теорія самовільного зародження ― продукт відсутності спостережливості у відношенні того доступного неозброєному оку малого, про вивчення якого ратував сам Арістотель, ― завдала великої шкоди біології, закоренившись з часом настільки, що з нею з великим трудом розпрощалися лише в XIX ст., Коли досвідченим шляхом було доведено, що конкретна життя завжди відбувається з яйця. Аристотель ― батько зоології. У зоологічних роботах Аристотеля згадано опис більше п’ятисот видів тварин — цифра для того часу величезна. У центрі уваги філософа вигляд, а не особина і не рід. Це «суті буття», форми, перші суті (по «Метафізиці»). Вид ― це те саме мінімальне загальне, яке майже зливається з окремим, розповзаючись в ньому завдяки випадковим несуттєвим ознаками. Проте Арістотель не зупинився на видах. Він прагнув включити їх у більш загальні групи. Усіх тварин Аристотель поділив на кровоносних і безкровних, що приблизно відповідає поділу живих істот сучасної наукової біологією на хребетних і безхребетних. Узагальнюючи факт наявності перехідних форм між рослинами і тваринами, флорою і фауною, Аристотель пише у творі «Про частини тварин»: «Природа переходить безперервно від тіл неживих до тварин, за посередництвом тих, які живуть, але не є тваринами». У «Історії тварин» сказано, що природа поступово переходить від рослин до тварин, адже стосовно деяких істот, що живуть в морі, можна засумніватися, рослини вони або тварини; природа так само поступово переходить від неживих предметів до тварин, тому що рослини в порівнянні з тваринами майже не одухотворені, а в порівнянні з неживим одухотворені. Більш одухотворені ті, в кому життя і рух, при цьому одні відрізняються в цьому відношенні від інших на малу величину. З ім’ям Аристотеля пов’язані також конкретні біологічні наукові відкриття. Жувальний апарат морських їжаків називається «Аристотель ліхтар». Філософ розрізнив орган і функцію, зв’язавши перший з матеріальною причиною, а другу ― з формальної та цільовий. Аристотель відкрив принцип кореляції у формулі: «Що природа відніме в одному місці, то вона віддає іншим частинами».

Школа Арістотеля та його послідовники.

Дитя Аристотеля — його філософська школа Лікей — проіснувала до кінця античного світу. «Дітьми» Стагіріта були і його твори. Спадщина мислителя велика. Древні каталоги нараховували декількох стільник його праць. До нас дійшла лише невелика їхня частина.

Назва школи походить від звички Аристотеля прогулюватись разом із учнями під час читання лекцій. Інша назва школи Лікей походить від назви району у східній околиці Афін, де Аристотель почав навчати своїх учнів, що носить назву від храму Аполлона Лікейського, у східній частині древніх Афін. Заснована в 335―334 р. до н. е.

Аристотель вів заняття два рази в день — ранком і ввечері; по ранках він розмовляв про важкі предмети з учнями, знайомими з початками філософії, а по вечорах учив починаючих.

Ксенократ, маючи багато учнів, установив для них визначену дисципліну, призначав по черзі архонтів і влаштовував їм банкети. Це сподобалося Аристотелеві, і він увів таку ж традицію у своїй школі, додавши нове правило, щоб на банкети учні були не інакше, як у чистому одязі. Це характеризує Аристотеля і видає неохайність інших філософів його часу.

Аристотель рано почав учитися і пізно почав учити; у цьому складається його перевага. За винятком років, відданих Олександрові Великому, він усе життя присвятив одержанню знань і самостійної роботі думки. Аристотель стверджував, що після п’ятдесятьох років розумові сили слабшають; це пора, коли треба пожинати те, що раніш посіяв. Велика частина його творів написана в Афінах в останні тринадцять років його життя. Така праця здатна був поглинути увесь час.

Напередодні своєї останньої еміграції з Афін, Аристотель доручив керівництво Лікеєм своєму учневі Теофрасту. При ньому школа досягла вищого розквіту, нараховуючи в кращі роки до 2 тис. учнів. У 287 р. його змінив на посту Стратон з Лампсака, що керував школою 18 років.

Потім Лікей осягає занепад, перерваний лише в 1 ст. до н. е.., коли видання творів Аристотеля знову збуджує інтерес до арістотелізму. Надалі, хоча перипатетиків користувалися загальним визнанням як філософської школи, вони дають мало нового. Головне їхнє заняття ― коментування і роз’яснення праць вчителя. Найбільшим з коментаторів був Олександр Афродізійскій (кінець II ― початок III ст. н. е.). Надалі перипатетиків все більше тяжіють до еклектизму, і врешті-решт їх навчання зливаються з неоплатонізму.

Найбільш значні перші представники лікею, безпосередні учні Арістотеля та його соратники. Теофраст, або Феофраст, або Тіртамос, або Тіртей ― давньогрецький філософ, природознавець, теоретик музики. Різнобічний вчений; є разом з Аристотелем засновником ботаніки та географії рослин. Завдяки історичній частині свого вчення про природу виступає як родоначальник історії філософії (особливо психології і теорії пізнання). Навчався в Афінах у Платона, а потім у Аристотеля і зробився його найближчим другом, а в 323 до н.е. ― наступником на посту глави школи перипатетиків.

Висновки

Помітне місце в історії математики займає Аристотель, який був учнем Платона. Аристотель заклав основи науки логіки і висловив ряд ідей щодо визначень, аксіом, нескінченності і можливості геометричних побудов. Філософ і основоположник логіки Арістотель критикував свого вчителя за те, що той у тлумаченні різних явищ природи і суспільних подій посилався на волю богів. Арістотель висловив правильну думку, що закони важеля можна і треба підкріпити математичними виразами залежностей між силами, які діють на важіль. Він також розв’язав фізичну задачу на додавання сил.

У фізичних трактатах «Фізика», «Про походження і знищення», «Про небо», «Про метеорологічні питання», «Механіка» та інших він виклав свої уявлення про природу і рух, що підсумовують розвиток античної науки впродовж 15 століть. Фізика в нього в своїй основі умоглядна. Первинними якостями матерії він вважав дві пари протилежностей «тепле — холодне» і «сухе — вологе», основними (нижчими) елементами, чи стихіями, — землю, повітря, воду і вогонь (своєрідна «система елементів»), що є різними комбінаціями первинних якостей; з’єднанню холодного із сухим відповідає земля, холодного з вологим — вода, теплого із сухим — вогонь, теплого з вологим — повітря. П’ятим, найбільш довершеним елементом Арістотель вважав ефір.

Зміна властивостей призводить до зміни агрегатного стану речовини. Коли, наприклад, у воді якість «холодне» замінюється на «тепле», вода перетворюється у пару (в розумінні Арістотеля — повітря). Це тому, що замість комбінації «холодне і вологе» (вода) виникла нова комбінація (тепле і вологе). В деяких випадках Арістотель відзначає, що якісні зміни іноді відбуваються раптово (стрибком), як, наприклад, перехід води у пару.

Дослідження Арістотеля охоплюють також механіку, акустику й оптику. Зокрема, звук він пояснював «струсом» повітря звучним тілом, луну — відбиванням звуку, виступав проти деяких теорій Евкліда.

Заслуга Арістотеля в натурфілософії полягала в тому, що він систематизував і узагальнив уявлення про природу, які склалися в рамках стародавнього суспільства. Водночас деякі з висновків Арістотеля були помилковими, що, зважаючи на його авторитет впродовж пізнього середньовіччя, створило певні складності для встановлення істини. Одним із таких висновків було положення про те, що рухається тільки рухоме — Арістотель не зумів збагнути принцип інерції.

Арістотель вперше в історії філософської думки зробив спробу детального вивчення форм і законів мислення. Логіка Арістотеля своїм завданням ставила вивчення зв’язків між поняттями, які відповідають реальним зв’язкам між предметами і явищами дійсності. Під цим кутом зору Арістотель досліджував усі основні форми мислення — поняття, судження, умовиводи, сформулював основні закони формальної логіки, поклав початок її розвитку як науки. В творах Арістотеля з питань логіки, які дістали загальну назву «Органон», підкреслюється збіг форм мислення з формами буття. Незважаючи на деяку метафізичну обмеженість у висновках з логіки, Арістотель в результаті широких і універсальних знань, зокрема з природознавства, виходить за межі формальної логіки. Арістотель зводить у систематичну єдність логічні теорії попередників та додає до них теорію доказу (силогізм), теорію викладу (топіка) тощо. Два тисячоліття розвитку філософської та математичної думки дуже мало змінили в його теоріях, хоч було чимало спроб реформ логіки.

Арістотель висунув ряд педагогічних ідей, створив свою систему виховання «вільнонароджених» і дав цій системі теоретичне і психологічне обґрунтування. Вихованню Арістотель надавав великого значення, бо, на його думку, людина від природи одержує лише зародки здібностей, які можна розвинути тільки вихованням. У природі людини у нерозривній єдності перебувають три сторони: рослинна, тваринна (вольова) і розумна. Відповідно до цих трьох сторін будується і виховання, яке повинно охоплювати фізичне, моральне і розумове виховання людини. Ці думки про виховання «згідно з природою» були розвинуті пізніше — в 17 і 18 ст. Арістотель вимагав урахування вікових особливостей дітей. Виховання, на думку Арістотеля, повинно бути не приватною, а державною справою.

Арістотель мав великий вплив на дальший розвиток філософії і науки, зокрема в Україні. В 16 і 17 ст. курси філософії Арістотеля читались в братських школах і в Києво-Могилянській колегії (курси Йосифа Кононовича-Горбацького, Інокентія Гізеля та ін.). У першій половині 18 ст. вчення Арістотеля викладалось у Київській академії (курси Феофана Прокоповича, Михайла Козачинського, Георгія Кониського та ін.) і в кількох десятках семінарій в слов’янському світі — в Україні (Харків, Переяслав).

На долю Аристотеля випала місія підвести підсумок досягнень учених і філософів античної Греції і, узагальнивши їх працю, передати наступним поколінням. Тільки такий геній був здатним виконати це титанічне завдання. Він був одним із найвизначніших енциклопедистів, відомих людству.

Література




Предыдущий:

Следующий: