Реферат. Шкіро


Розвиток літератури, театру і музики

у другій половині 19 століття

Реферат

Учня 9-А класу

ЗОШ №1 м. Фастова

Шкіро Іллі

Фастів – 2014

Література

  У другій пол. XIX ст. українська література розвивалася за несприятливих соціально-політичних умов, що передусім було пов’язано з гоніннями російського царату на українську мову (Валуєвський (1863) та Емський (1876) укази). У цей час творила плеяда видатних письменників-патріотів, послідовників Т.Шевченка. Визначним представником літератури демократичного напрямку стала українська письменниця Марко Вовчок (М.Вілінська, 1833—1907). Уже в першій своїй книзі «Народні оповідання» вона гнівно засудила кріпосницький лад, з великою любов’ю відтворила образи про стих трудівників. У пізніших оповіданнях, повістях, романах письменниця яскраво зобразила боротьбу народних мас проти гнобителів, викрила духовне убозство провінційного панства, створила колоритні образи поборників інтересів трудового люду. У демократичному річищі протікала й літературна творчість Л.Глібова (1827—1893), який написав 107 байок, комедію «До мирового», вірші для дітей, багато поезій, в т. ч. пісню «Журба» («Стоїть гора високая»).Засобами художнього слова, за допомогою алегоричних прийомів він відобразив безправне становище селянства, свавілля поміщиків, паразитизм, лицемірство і прислужництво чиновників, з теплотою змалював високі моральні риси простих людей.

Вагомий внесок у розвиток української літератури зробив П.Куліш (1819-1897). У низці поетичних, прозових, драматичних, публіцистичних творів він з великою любов’ю змалював боротьбу народних мас проти польсько-шляхєтського гніту, переконливо відтворив життя України за часів козаччини і Гетьманщини. Виступав за збереження основ народної моральності, проти денаціоналізації українського народу.

Діячі культури Східної України підтримували тісні зв’язки з Галичиною. Наддніпрянські письменники, яким у царській Росії не дозволяли друкувати твори українською мовою, надсилали їх до галицьких видавництв. У дружніх взаєминах із своїми наддніпрянськими побратимами був І. Франко (1856— 1916) — український письменник, який плідно працював в усіх жанрах літератури, стежив за світовим літературним процесом, ставив у основу своїх творів високі ідеї, за які наполегливо боровся як критик та громадсько-політичний діяч. Чи не найяскравішою була діяльність І.Франка-поета. У Львові вийшли його збірки поезій «З вершин і низин» (1887), «Зів’яле листя» (1896), «Мій ізмарагд» (1898). «Із днів журби» (1900) та ін., пройняті революційними ідеями.

Театр

Доволі важним чинником у загальному розвитку української культури східних і західних земель України того часу був, безперечно, театр, який перейшов своєрідну еволюцію.

Паралельно із ступневим розвитком світськогопрофесійного театру в першій половині XIX ст., по багатьох містах України організовувались аматорські театральні вистави і вони в другій половині XIX ст. були дуже популярними. їх традиція сягала ще кінця XVIII ст. (Харків), а на початку XIX ст. різні вистави організували студенти Ніжинського ліцею, (у яких м.ін. брав участь М. Гоголь), у Полтаві (з участю Котляревського), де ставились спершу п’єси російською, а згодом українською мовою.

І треба відмітити, що аматорський театр в Україні йшов нога в ногу з професійним і був одним з важних атрибутів національно-культурного відродження. Особливо у 50-60 роках в багатьох містах України організовуються аматорські вистави, а їх ініціаторами стають колишні кирило-мефодіївські братчики та письменники (як от перекладач Гомера — П. Ніщинський). Приймала в них ентузіястичну участь і молодь. Відбувались такі вистави з участю гімназійних учнів в Немирові, Чернігові, в Бобринці на Херсонщині, з участю таких пізніших визначних корифеїв українського театру як М. Кропивницький чи Тобілевич.

В середині 60-их років видатний аматорський гурток був організований в тодішньому Елисаветграді (Кіровоград) на Херсонщині, а брала в ньому участь місцева інтелігенція, що повела там серед простолюддя доволі гарну культурно-освітню роботу.

У 70-их роках такий аматорський театр сформувався у Києві при родині Ліндфорсів, а очолювали його М. Старицький і М. Лисенко. Акторами-аматорами виступали в ньому відомі культурні і громадські діячі, і для цих київських аматорів Старицький написав водевіль «Як ковбаса та чарка» і «Різдвяна ніч», а музику до них доробив М. Лисенко. І київські аматорські вистави, хоч не довго вони існували (обірвав їх Ємський указ 1876 p.), мали своє особливе значення. Це була перша спроба створити справжній український театр не тільки з національним, але при тому ідейним репертуаром. І ці спроби зробили своє: вони зробили враження і на громадянство, і на російську адміністрацію. Ці вистави показали, що український культурний рух виходить на ширшу дорогу, а українська мова перестає бути мовою для ..хатнього вжитку”. Якщо йдеться про репертуар, то поруч побутово-етнографічних п’єс ставились тоді і спроби української історичної драми (М. Костомарова), а крім Котляревського, Квітки, чи Шевченкового «Назара Стодолі» дуже популярним твором того часу була оперета Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» з 1863 р. Цього ж самого року виставлено її в столиці Петербурзі, де вперше публіка почула українські мелодії.



Музика

Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядкивеснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси«Їхав козак за Дунай»«Віють вітри»«Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).

Значного поширення набуло сімейне музикування, аматорський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.

Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.

Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою.

Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX столітті хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам.

Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С. С. Гулак-Артемовський на початку 60-хроків створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П. І. Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля», тема якого — страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М. М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П. П. Сокальськомуналежить глибока теоретична праця «Русская народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом…».

Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М. В. Лисенка — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.




Предыдущий:

Следующий: