реферат іржавська


Міністерство освіти і науки України

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

ННІ історії та філософії

Кафедра всесвітньої історії

Реферат на тему:

«Методи колоніальної експлуатації народів афро-азіатського регіону»

Виконала

Студентка 3 курсу групи А

Майоренко О. О.

Науковий керівник: к.і.н. доц.

Іржавська А. П.

Черкаси – 2014

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………3

РОЗДІЛ І. КОЛОНІАЛЬНА БОРОТЬБА НА СХОДІ………………..5

РОЗДІЛ ІІ. МЕТОДИ ЕКСПЛУАТАЦІЇ АФРО-АЗІАТСЬКИХ КОЛОНІЙ КРИЇНАМИ ЄВРОПИ……………………………………………..9

ВИСНОВКИ………………………………………………………………17

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………….19

ВСТУП

Період колоніалізму охоплює час з початку XVI ст. і до середини ХХ ст. в цей період Захід отримує перевагу над Сходом і в тій чи іншій формі підкоряє собі країни Азії і Африки. Найбільшого розширення колоніальна система досягає в перші два десятиліття ХХ ст. тоді виникло переконання, що весь світ буде поділений між великими державами, а потім відбуватимуться тільки його переділи. Але цього не відбулося. Колоніальна система скоро почала розпадатися. Серйозний удар по ній був зроблений ще у другій половині ХІХ ст. революцією Мейдзи в Японії. Після Першої світової війни стали реально незалежні Туреччина (Кемалістська революція), Іран (прихід Реза-шаха до влади), Китай (встановлення влади Гоміньдану). Отримали самоуправління Сирія, Ліван, Ірак. Остаточно розпалася колоніальна система після Другої світової війни. Умовною датою розпаду системи можна вважати 1960 рік – «Рік Африки», після чого залишилися тільки анклави колоніалізму. ХІХ – початок ХХ ст. можна назвати періодом найвищого розвитку колоніалізму.

Історіографія. Важливою для вивчення даної теми є стаття О. В. Чайковської «Політика британського колоніалізму в другій половині ХІХ ст.» У цій статті автор розглядає еволюцію британської імперської ідеї у другій половині ХІХ ст., визначає позиції ліберального і консервативного кабінетів щодо Британської імперії, щодо причин, основних принципів та умов її існування. Також автор виділяє декілька аспектів британської імперської ідеї: політичний, економічний і культурологічний. 

Праця Гончарової Т. Н. «История французского колониализма: Актуальные проблемы изучения» висвітлює більш ніж 400-річну історію становлення, функціонування і розпаду двох колоніальних імперій, які були створені Францією в XVII–XVIII і XIX–XX ст., І включали в себе великі території у всіх регіонах земної кулі.

Важливою є стаття «Восток в период колониализма» в якій автор чітко виділяє етапи східного колоніалізму, показує в якому напрямку йшла колоніальна експансія європейських держав на різних історичних етапах; в чому особливість колоніальних систем, створених Османською імперією і Росією; як відбувався розділ сфер впливавня колоніальних держав в Китаї; в чому проявився зростання международно-політичного значення Азії та Африки на завершальних етапах колониальної епохи; як вплинула Друга світова війна на світову систему колоніалізму.

Мета реферату: охарактеризувати методи колоніальної експлуатації народів афро-азіатського регіону.

Відповідно до мети поставлено такі дослідницькі завдання:

Прослідкувати за ходом колоніальної боротьби на сході;

Проаналізувати методи експлуатації афро-азіатських колоній країнами Європи.

Зміст реферату відповідає поставленій меті і завданням, складається з вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи 19 сторінок.

РОЗДІЛ І. КОЛОНІАЛЬНА БОРОТЬБА НА СХОДІ

Рубіжний перехід від середньовічної до постсередньовічної епохи на Сході датується кінцем XVII – початком XVIII ст., оскільки всі зазначені вище ознаки якісного переважання Заходу над Сходом саме з тих часів почали виявляти себе на повну силу.

На початку XVIII ст. європейці перейшли від стримування турецько-османської агресії до прямого відвоювання європейських володінь Отаманської Порти. Світовий океан, а з ним і світова трансокеанічна торгівля потрапили відтоді під цілковитий контроль провідних європейських флотів – спочатку іспанського та португальського, до яких додалися згодом голландський, англійський, французький та російський. Явно не на користь афро-азійських виробників почала перебудовуватися структура світового ринку, на якому народи Макрохристиянського Світу, використовуючи специфічні особливості своїх периферійних відгалужень (Латинська Америка, Східна Європа та атлантичне узбережжя «Чорної Африки»), почали активно витісняти східних конкурентів за рахунок масовості й меншої собівартості своїх товарів [6, 27].

У результаті, з XVIII ст. бразильський цукор витіснив із ринків не лише Європи, а й Близького Сходу цукор Сирії, Єгипту й Персії, «балтійська» пшениця – зерно арабських країн. Росія стала домінувати на світовому ринку чорних металів, лляних і конопляних виробів, європейські реекспортери латиноамериканських плантаційних культур (чай, кава, рис, бавовник тощо) повністю забезпечили відповідними товарами західні ринки й почали тіснити своїх конкурентів безпосередньо в Азії та Африці. Високоякісні й менш дорогі європейські папір, тканини й одяг, скло, вогнепальна зброя та безліч інших товарів заполонили східні ринки, наочно демонструючи переваги західного способу мислення, організації виробництва, європейських суспільно-господарських й технологічних атрибутів. Змінилася сама психологія новоєвропейських і неєвропейських народів. Переставши дивитися на Схід з повагою, західні народи швидко перейшли до абсолютно протилежних поглядів на співвідношення цивілізаційних параметрів і пріоритетів, розцінюючи східні народи як неповноцінні й відсталі з відповідними колоніальними замашками.

Складніше датувати верхню межу східного постсередньовіччя. Завершальним акордом постсередньовічності в історії будь-якої східної цивілізації є момент її колоніального (чи бодай напівколоніального) поневолення, оскільки відтоді для неї починається принципово новий, колоніальний період розвитку[3, 36].

Процес колоніального поневолення афро-азійських народів Заходом виявився доволі тривалим. Він розпочався на периферії Класичного Сходу ще в XVI–XVII ст. і продовжувався майже до 1930-х років (якщо вважати колоніальними війни фашистської Італії проти Ефіопії чи імператорської Японії проти гоміньданівського Китаю). А за великим рахунком, колоніальна активність європейців на Сході має ще тривалішу історію. Її прологом вважають не лише «Великі Географічні відкриття» XV–XVII ст., а й Хрестові походи XI–ХІІ ст., давньоримську експансію в Північній Африці та Передній Азії і навіть еллінізм IV–II ст. до н.е. Певною мірою з цим можна погодитися, адже усі згадані вище вибухи територіально-експансіоністської активності європейців в афро-азійському регіоні супроводжувалися прямим насильством та пограбуванням, нав’язуванням східним народам свого політичного й релігійного домінування, масовим поневоленням людей і навіть певною деформацією корінних афро-азійських соціальних та господарських інститутів. Проте кардинальних змін економіки, суспільного ладу і традицій на Сході в ті періоди не відбулося.

Метою західних колонізаторів могли бути прянощі, раби, шовк, релігійні святині чи щось подібне. Однак до середини XIX ст. європейці отримували все це не шляхом колоніальної експлуатації, а завдяки торгівлі, хай не без примусу й не завжди адекватно-еквівалентної. Століттями східні товари текли на Захід, а назустріч їм ішов потік європейського золота й срібла, і ніякі колоніальні успіхи європейців до XIX ст. не могли кардинально змінити такий стан речей[2].

Ситуація почала швидко змінюватися в XIX ст. Захід, який на той час уже пережив промисловий переворот і перетворив на свої сировинні придатки Латинську Америку та Східну Європу, відчув у собі достатньо сил для прямої колонізації цивілізацій Класичного Сходу.

Наслідки не змусили на себе чекати: до кінця XIX ст. під колоніальним управлінням європейців опинилося більш як 90% африканських земель (на яких мешкало 95% населення «Чорного континенту») та 75% азійських територій (44% населення континенту). Водночас Захід так і не зумів нав’язати свій воєнно-політичний колоніальний диктат таким східним державам, як Японія, Китай, Таїланд, Афганістан, Іран, Туреччина, Ефіопія, Ліберія, Непал… Однак, розглядаючи питання про початок колоніальної епохи в історії Сходу загалом, слід мати на увазі створення саме світової колоніальної системи, використовуючи яку Захід активно впливав на суспільно-господарські інститути афро-азійських народів, пристосовуючи їх (нерідко силовими методами) до потреб світового капіталістичного господарства. У грандіозному проекті «колоніальна система» країнам Сходу відводилася роль постачальника дешевих аграрно-сировинних і демографічних ресурсів та ринку збуту для виготовлених на Заході промислових товарів. Використовуючи такий підхід, а також беручи за аксіому, що етапні перетворення не можуть здійснюватися за один день і потребують певного перехідного етапу, ми можемо датувати завершення постсередньовічної епохи в історії Сходу другою половиною XIX ст. [6, 21]

Способи втягнення східних цивілізацій у світову колоніальну систему були різними. У найвідсталіших регіонах «Чорної Африки» насадження колоніальних порядків супроводжувалося спробами ліквідувати весь комплекс традиційних соціально-економічних відносин із метою обвальної модернізації їх в інтересах світового капіталу. В більшості східних країн з розвиненою цивілізаційною структурою (Індія, Бірма, В’єтнам, Корея, Індонезія, Цейлон, держави Середньої Азії та ін.), якщо вони потрапляли під пряме колоніальне управління, по можливості ліквідовувалися структури, пов’язані з політико-ідеологічним суверенітетом (державність, неприйнятні для колонізаторів культові традиції, мілітарна свідомість, якщо така існувала, й т.ін.).

Соціально-економічний базис таких країн зазнавав глибоких структурних деформацій, спрямованих на його максимально органічну інтеграцію у світову систему виробництва та обміну товарів і послуг в інтересах конгломерату західних метрополій. Напівколоніальний спосіб поневолення поєднував формальне збереження традиційних суспільно-політичних структур східнодеспотичного типу з економічним, а частково й ідеологічним, науково-технологічним та соціальним поневоленням таких країн (Османська імперія, Іран, Таїланд, Непал, Цинська імперія, Ефіопія та ін.) через нав’язування кабальних позик, «цінові ножиці» неадекватної торгівлі, насадження прийнятних для Заходу політичних режимів[3, 32].

В подальшому для придушення радикальних антизахідних рухів і повстань країни-метрополії подавали певну воєнно-дипломатичну й технологічну підтримку таким режимам, пов’язуючи її з відкриттям місцевих ринків для західних товарів і послуг, добровільно-примусовою мобілізацією місцевих трудових ресурсів на виробництво затребуваної світовим капіталістичним ринком сировинної продукції, створення транспортної інфраструктури тощо. Глобальний результат такої трансформації був однаковим: інтеграція країн Сходу у світовий ринок радикально обмежувала їхній воєнно-територіальний, політико-релігійний, суспільно-господарський і науково-інтелектуальний суверенітет, формувала й посилювала комплексну системну залежність афро-азійських народів від конгломерату західних метрополій. Як цілісна система такий «світовий порядок» був вибудуваний у другій половині XIX ст., тому саме цей часовий проміжок слід вважати кінцем постсередньовіччя на Сході.

РОЗДІЛ ІІ. МЕТОДИ ЕКСПЛУАТАЦІЇ АФРО-АЗІАТСЬКИХ КОЛОНІЙ КРИЇНАМИ ЄВРОПИ

Контроль над підкореними країнами Азії й Африки, що виступали джерелами сировини і ринками збуту промислових виробів розвинених капіталістичних країн та сферами прикладання капіталу, давав колоніальним державам величезні економічні вигоди. Але за спільності цілей колоніальна політика кожної держави мала свої особливості.

Перетворивши більшість країн світу в колонії і напівколонії , монополії стали вичавлювати величезні надприбутки шляхом жорстокої експлуатації праці сотень мільйонів населення залежних країн. Ці країни продовжували служити ринками збуту, джерелами сировини, поставляли майже дарову робочу силу, але нової і з часом головною формою колоніального поневолення став вивіз капіталу, він, же перетворився на одну з найважливіших закономірностей існування монополістичного капіталізму[4].

Вивіз капіталу в колонії та залежні країни здійснювався в різних формах. Широке поширення отримали кабальні позики, надані банками імперіалістичних держав урядам залежних країн. У колоніях, наприклад в Індії, угоди про позики укладали колоніальні влади, а оплачувалися вони за рахунок податків, що вибиваються з населення. Позики не тільки приносили високі прибутки банкам метрополій, а й приводили до встановлення фінансового контролю над країнами боржниками. Складалося таке положення, коли банки контролювали цілі країни. Саме в їх напрузі зосереджувалися головні нитки економічної, а отже, і політичного життя країни. Банки безпосередньо володіли багатьма підприємствами, контролюючими вивіз сировини, видобуток корисних копалин і, як, наприклад, в Індонезії, здійснювали опіумну і горілчану монополію.

Монополії імперіалістичних країн у великих масштабах скуповували за безцінь або захоплювали землі в колоніях і напівколонію, створюючи плантації необхідних їм сировинних і продовольчих культур. Так , в руках англійського капіталу опинилася більша частина чайних плантацій Індії, голландські монополії володіли великими плантаціями в Індонезії. Експропріація земель набула особливо широкі розміри в Африці. Зокрема, французи вогнем і мечем провели колонізацію Алжиру, різними махінаціями їм вдалося захопити великі земельні масиви в Марокко і Тунісі[5, 12].

Подальший процес перетворення країн Азії та Африки в джерела сировини для капіталістичної промисловості підривав основи натурального господарства і при цьому пов’язував, ці країни з світовим ринком, насильно втягував у світове капіталістичне господарство. Метрополії диктували своїх колоній характер і спосіб ведення сільського господарства, переводячи його на виробництво вигідних їм культур.

Важливим об’єктом докладання капіталів в колоніях і залежних країнах залишалося будівництво залізниць, портів, телеграфних ліній, мали величезне військово-стратегічне значення. Тому таке будівництво, яке здійснювалося із застосуванням майже дарового праці місцевого населення, служило знаряддям колоніальної експансії. Таку роль, наприклад, зіграло будівництво німецькими монополіями Багдадської залізниці; тільки в Південно-Африканському Союзі, в бельгійських і французьких колоніях було прокладено понад 7 тис. миль залізниць. Інтересам колонізаторів служив проритий на території Єгипту Суецький канал.



У колоніях і залежних країнах створювалися також іноземні промислові підприємства , в першу чергу в добувній промисловості. Колонізатори інтенсивно захоплювали всі джерела сировини, вже відкриті і ще невідкриті[1, 43].

Іноземні компанії захоплювали не тільки внутрішній ринок, а й зовнішню торгівлю країн Сходу. Саме по собі перетворення залежної країни в країну монокультури і в джерело сировини не було настільки ефективним для фінансового капіталу без панування в сфері експортних та імпортних операцій . І кожна імперіалістична держава, що ввозить капітали , величезну їх частина вкладала в дану сферу.

Вся митна політика підпорядковувалася метрополіям. Американці на Філіппінах французи у В’єтнамі, англійці в Індії та Єгипті встановлювали митні та залізничні тарифи, що давали їм найбільшу вигоду.

Імперіалізм консервував в колоніях і залежних країнах феодальні пережитки. Хоча на початку XX ст. в більшості країн Азії і деяких країнах Африки натуральне господарство було підірвано і в село проникали товарно -грошові відносини, експлуатація позбавленого землі селянства як і раніше носила феодальний або напівфеодальний характер. Не тільки свої поміщики, ні і монополії імперіалістичних держав експлуатували селянство Азії та Африки напівфеодальними методами. На плантаціях, що належать іноземному капіталу, робочі, по суті справи, перебували на становищі напіврабів — напівкріпак (про що докладніше буде сказано пізніше). Прагнучи зберегти колонії і залежні країни в якості своїх аграрно-сировинних придатків, імперіалістичні держави підтримували панування землевласників та інші пережитки середньовіччя. Впровадження іноземного капіталу супроводжувалося посиленням феодальної експлуатації селянства. Імперіалістичний гніт був нерозривно пов’язаний і тісно переплітався з феодальним гнітом [6, 19].

Упродовж усього ХІХ ст. тривала колоніальна експансія Британії. У період наполеонівських війн Британія зміцнила своє панування в Індії та Африці. 1852 року англійці захопила Нижню Бірму. 1856 року Британія почала війну проти Ірану, але безуспішно. 1857 року завершилося підкорення Індії, яке було розпочате фактично 1600 року, коли було засновано Ост-Індську компанію. Одночасно Британія разом зі своєю недавньою суперницею Францією вела війну проти Китаю (1856 – 1860), нав’язуючи країні кабальні умови мирного договору[4].

1869 року було запущено Суецький канал, який відкрив прохід між Середземним і Червоним морями для великих океанських кораблів. Британія була життєво зацікавлена в контролі за Суецьким каналом, який умовно виступав кордоном між Африкою й Азією [2,]. Саме цей канал скорочував приблизно на 10 тис. кілометрів морський шлях з Європи до Індії, «перлини Британської корони». Британські інтереси у Східній Африці були пов’язані з розвитком у Єгипті бавовняних плантацій, з яких можна було постачати сировину для британських текстильних фабрик.

Британія почала проводити політику великих інвестицій в економіку Єгипту. 1875 року уряд Великобританії придбав в Ісмаіла-Паші 44 % єгипетських акцій Суецького каналу на суму 4 мільйона фунтів стерлінгів, що забезпечило Англії постійний прибуток від транспортних операцій у цій важливій зоні. До 1882 року Британія здійснила завоювання Єгипту. Це дозволило англійцям наступні 70 років контролювати судноплавство на Суецькому каналі. Одночасно посилювалися позиції Британії в Західній Африці, де вона заснувала такі колонії, як Гамбія, Сьєра-Леоне, Золотий Берег (Гана) та Нігерія.

У Британській світовій імперії склалося кілька типів колоніальних володінь. Такий «білий домініон», як Південно-Африканський Союз (з 1910 р.), користувався самостійністю, що постійно збільшувалася. Він не лише мав власний парламент, уряд, армію та фінанси, але й сам володів колонією – Південно-Західною Африкою за мандатом Ліги Націй (з 1920 р.) [1, 29].

Протекторатами ставали колоніальні країни з відносно розвиненою державною владою і суспільними відносинами (Єгипет, Катар, Північне Сомалі та ін.). У них існували два рівні колоніального управління: генерал-губернатори, призначені Лондоном, були повновладними господарями підкорених країн, а так звана туземна адміністрація (місцеві правителі й вожді) користувалася обмеженою самостійністю й була наділена певними судовими та поліцейськими повноваженнями, правом збору місцевих податків, мала власні бюджети. Таким чином, туземна адміністрація виконувала роль буфера між верховною владою європейців та пригніченим місцевим населенням. Подібна система управління отримала назву непрямої.

Британія практикувала і так зване пряме управління в окремих колоніях – Кенії, Нігерії, на Цейлоні. Такі колонії називалися коронними, тобто були безпосередньо підпорядковані Лондону, володіючи мінімальними правами на самоврядування чи взагалі не маючи таких прав. Виняток становили коронні колонії зі значним прошарком білого населення, як Південна Родезія, що мали великі привілеї й навіть власні колоніальні парламенти. Іноді в одній країні використовувалися і прямі, й непрямі методи управління. Так, Індія перед Другою світовою війною була поділена на так звану Британську колонію Індію, що складалася з 16 провінцій і керувалася з Лондона, та протекторат, до котрого входило більше 500 феодальних князівств і в котрому діяла система непрямого управління [1, 35].

Кризові явища в економіці країни, депресія, яка тривала два десятиліття, від 1873 до 1896 року, витіснення Великобританії з позиції економічного лідера і гегемона світових ринків – усе це істотно вплинуло на розвиток імперської ідеї.

Франція використовувала головним чином методи прямого правління, придушуючи за допомогою армії та поліції опір тих, хто не бажав миритися з колоніальним пануванням. Водночас, вона, як і Португалія, здійснювала в своїх колоніях політику асиміляції, що якоюсь мірою відбивало ідеї Революції 1789 р., яка проголосила рівність жителів метрополії й колоній. Але перевагами асиміляції користувалося небагато населення, наприклад у Африці на рубежі ХІХ–ХХ ст. лише мешканці чотирьох сенегальських міст мали французьке громадянство і могли відряджати по одному депутату у французький парламент [2].

Німеччина, як і Британія, застосовувала різні методи управління. Уся повнота влади належала призначеним Берліном губернаторам, німці складали вищі й середні ланки колоніальної адміністрації, командування колоніальних військ і поліції. Територія колоній була розділена на адміністративні й військово-поліцейські округи на чолі з окружними начальниками, як правило офіцерами. Нижча адміністрація формувалася здебільшого з грамотних місцевих мешканців. У Бурунді, Камеруні, Руанді й Танганьїці німці зберегли владу вождів і традиційних правителів, поставивши їх під свій жорсткий контроль.

Хоча в країнах Азії й Африки вже виросли покоління, для котрих такі поняття, як колоніалізм, колоніальне пригнічення, знайомі лише зі шкільних підручників, колоніальне минуле постійно нагадує про себе. Адже колоніалізм глибоко змінив соціальне, економічне, політичне й культурне обличчя десятків країн світу, де живуть мільярди людей. І сьогодні не припиняються суперечки щодо історичної ролі колоніалізму[4].

З одного боку, колоніальні завоювання здійснювалися з незвичайною жорстокістю, в ході них, а також у результаті нещадної експлуатації, під час численних антиколоніальних повстань загинули десятки мільйонів людей. Колоніалізм збагатив метрополії, перетворив колонії у джерела дешевої сировини, ринки збуту продукції економічно розвинених країн, у поле діяльності іноземного капіталу. Так, у 50-і рр. XX ст. лише з Африки вивозилось біля 98 % алмазів, які видобувалися в капіталістичному світі, 80 % кобальту, 56 % золота, 38 % хрому, 36 % марганцю, 27 % міді.

Склалася своєрідна експортна спеціалізація колоніальних країн, і сьогодні Індія асоціюється у нас із бавовником, чаєм, тютюном, Єгипет і Судан — із бавовником, Гана — із какао, Сенегал і Гамбія – з арахісом, Занзібар – із гвоздикою. Звичайно ж, такий однобічний розвиток господарства звужував можливості колоніальних країн, ставив їх у пряму залежність від швидкої мінливої ситуації на світових капіталістичних ринках, від кон’юнктури світових цін [3, 40].

Колоніалізм залишив у спадок афро-азійським країнам найсерйозніші соціально-економічні, політичні й етнічні проблеми, від вирішення котрих значною мірою залежить їхнє майбутнє. Прикордонні суперечки, міждержавні й міжетнічні конфлікти, що забрали в останні десятиліття багато мільйонів життів у державах «третього світу», найчастіше сягають своїм корінням колоніального минулого.

Але було й інше, чимало європейців вірило в необхідність колоніалізму як засобу залучення відсталих народів до досягнень цивілізації, у своє особливе призначення в цьому. Краща частина європейського і американського суспільства багато зробила для того, щоб допомогти відсталим народам позбавитися від рабства і работоргівлі, злиденності, хвороб і голоду. Саме аболіціоністи – противники рабства і работоргівлі в Америці та Європі – після тривалої (XIX – початок XX ст.) боротьби добились поетапної відміни спочатку работоргівлі, а потім і рабства, включаючи й ті його форми, котрі існували ще до колоніального вторгнення [1, 32].

У колоніях прославив своє ім’я великий гуманіст, лікар і філософ, лауреат Нобелівської премії миру 1952 р. Альберт Швейцер. У колонії йшли місіонери й лікарі, інженери й учителі, серед них було чимало справжніх подвижників. Розпад світової колоніальної системи обернувся для численних «білих» мешканців колоній особистими трагедіями. Масова втеча «білих» жителів Алжиру, Бельгійського Конго, португальських колоній, Південної Родезії з цих країн після досягнення ними незалежності була вимушеною, а в метрополіях їх не чекали.

Європа з її величезним науково-технічним потенціалом, культурним досвідом і капіталами, а також енергія європейських переселенців створювали в колоніях засади сучасного транспорту і засобів зв’язку, гірничовидобувної й обробної промисловості та сільського господарства, освіти й медицини, нові форми економічної діяльності. Був закладений фундамент сучасної державності – законодавчої, виконавчої та судової влади. Колоніальні держави керувалися передусім своїми інтересами, але в результаті відбувалося також становлення і розвиток нових суспільних відносин, з’явилися нові громадсько-політичні сили – масові партії, організації, профспілки, здатні очолити боротьбу колоній за політичне визволення [4].

Таким чином, колоніалізм усупереч власній волі прискорив політичне пробудження народів колоній, піднесення національно-визвольних рухів, розпад колоніальної системи і появу десятків нових незалежних держав.

ВИСНОВКИ

На рубежі ХІХ–ХХ ст. світ Азії і Африки був поділений між великими, промислово-розвинутими державами Європи. Найбільше колоній мала Велика Британія, далі йшла Франція, Німеччина, Португалія, Бельгія, Голландія, Італія, колоніальною державою була і Росія, її окраїни входили до складу імперії. Управління колоніями було пряме (Індія), непряме – домініони (ПАС, Канада, Австралія, Нова Зеландія). У прямому управлінні влада метрополій здійснювалась або через свого представника (губернатор, генерал/губернатор, віце-король і т.д.) або через місцевих вождів, підконтрольних метрополії. Ряд держав Азії і Африки зберегли формальну незалежність, хоча були обплутані низкою нерівноправних договорів (Китай, Османська імперія, Сіам, Афганістан, Іран, Ефіопія, Ліберія). Їх іще називають напівколоніями.

Головною рисою промислового етапу колоніалізму був вивіз капіталу на відміну від вивозу товарів у період торгового етапу колоніалізму. Головна форма вивозу капіталу це надання позик з значними процентами. Для цього в колоніях формуються банки та страхові товариства (Індійський банк, Корейський банк, Національний банк в Єгипті, Османський банк, Шахіншакський банк (Іран), Палестинський банк, банк Ліонський кредит, Індокитайський банк). В 1904 р. тільки Англія мала 50 колоніальних банків, а в 1910 р. вже 72, а число відділень перевищило 5 тисяч. Банки управляли фінансами (гроші), економікою залежних країн, вони визначали і політику їх урядів. На початку століття колонії стають ринком збуту фабричних товарів та джерелом дешевої сировини. Монополії за безцінь скуповували землю і організовували плантації по вирощуванню технічних культур, навіть однієї країни – монокультур – Ассам, Цейлон, Ява – чай, Бенгалія – джут, Ірак – ячмінь, Північна Африка – оливки, В’єтнам – рис, Уганда – бавовник, Єгипет теж бавовник. Ці країни частково позбавлялися власної продовольчої бази.

Капітал вкладався також у будівництво залізниць, портів, телеграфних ліній за рахунок дешевої робочої сили місцевого населення. Багдадська залізниця (Німеччина). Тільки в ПАС, в бельгійській і французьких колоніях було прокладено більше 7 тис. миль залізниць. Побудовано Суецький канал, будувалися заводи і фабрики.

Важливим інструментом експлуатації народів Азії і Африки було надання монополіям різних концесій – Англо-іранська нафтова компанія (Іран), Роял Датч Шел (англо-голандська, Індонезія і т.ін.). Всі корисні копалини потрапляли в руки іноземних монополій, контролювалась внутрішня і зовнішня торгівля вивіз сировина ввіз готові фабричні вироби переважно з метрополій.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Гончарова Т. Н.История французского колониализма: Актуальные проблемы изучения. Часть I: История колониальных империй Франции: Учебное пособие. / Гончарова Т. Н. – Санкт-Петербург, 2013. – 92 с.

Формування світової колоніальної системи на сході та в африці – [електронний ресурс] точка доступу: http://ua.convdocs.org/docs/index 5969.html

История дипломатии / Под ред. Потемкина В.П. – Т.2. – 1945. – 60 c.

Політика британського колоніалізму в другій половині ХІХ ст. / О.В. Чайковська [електронний ресурс] точка доступу http://www.kymu.edu.ua/ vmv/v/10/15.htm

Александров В. В. Борьба империалистических держав за раздел Африки (1881-1914). / В. В. Александров – М., 1963. – 123 с.

Чайковська О. В. Восток в период колониализма // О. В. Чайковська. / Сравнительная политика. №2, М., – 2010. – с. 18 – 30




Предыдущий:

Следующий: