реферат по политологии Дубовик Елена


Міністерство освіти і науки України

Донбаський державний педагогічний університет

Реферат

з політології

на тему: «Взаємодія політики і економіки»

Виконала:

студентка філологічного факультету

англ. – німецького відділення

групи 4АН – 4

Дубовик Олена

Перевірила:

Емельяненко Г. Д.

м. Слов’янськ, 2014

Зміст

Введення

Співвідношення і взаємозв’язок політики і економіки (методологія проблеми).

Засоби і методи політичного регулювання економіки.

Особливості взаємодії економічної і політичної сфер суспільства в сучасній Україні.

.Вчення Шарля Монтеск`є

Висновок

Бібліографічний список

Введення

Економіка і політика — проблема взаємозв’язку політики та економіки, яка вивчалася політичною наукою в таких головних її аспектах, як вплив політики і певних політичних акцій на економічний розвиток, а також політичні наслідки економічних змін у суспільстві.

Економічна політика — рішення політичними засобами проблем економіки: виробництва і обміну. Це обумовлено, насамперед, переходом багатьох країн до постіндустріального виробництва, глобалізацією та зміною структури світового господарства, могутньою хвилею індустріалізації і руйнуванням до індустріальних виробництв.

Політичні рішення потрібні, перш за все, для створення умов ефективного використання високих технологій, а також регулювання глобалізації — зростаючої взаємозалежності виробництва і обміну всіх країн, економічної інтеграції цілих регіонів і навіть континентів.

Політика і економіка досить тісно переплітаються між собою, і суттєво впливають одна на одну.

Політика держави поширюється звісно і на економіку, звідси і поширене вживання словосполучення “економічна політика”. В свою чергу, економічний стан держави так чи інакше може впливати на політичні тенденції тої чи іншої держави. Нині в Україні відбувається двоєдиний процес становлення грома­дянського суспільства, в якому вбачаємо своєрідне змагання між його двома сторонами: політичною і економічною. Третя сторона — духовна — завдяки національній ідеї, релігії, свободі утверджується швид­ше: люди, вивільнившись із обіймів тоталітаризму, вимагають громадянських чинників для власного самоутвердження.

1. Співвідношення і взаємозв’язок політики і економіки (методологія проблеми)

У політичній науці та соціології склалися два методологічних підходи до розгляду проблеми: марксизм віддає першість економіці, а сучасні західні теорії розглядають ці сфери в якості рівноправних сторін єдиного процесу або ж вважають первинної політику. Оскільки всі явища, події, процеси реального життя взаємопов’язані, остільки кожне явище є одночасно і політичний і економічний. Спроби протиставити політику і економіку, тому, неспроможні.

Не можна розглядати економіку як якоїсь самостійної сфери сферою суспільного життя поза зв’язку з політикою, правом та іншими областями. «Власність», «обмін», «виробництво» — не тільки економічні, але і соціокультурні, політико-юридичні явища.

У сучасній науці переважають підходи, що відкидають економічний детермінізм. Можна виділити два аспекти взаємодії економіки і політики:

1) економіка і влада, два історичні типи їх взаємовідносин;

2) роль держави в економіці та основні моделі його економічної політики.

1. Вихідною категорією політики є «влада», а економіки — «багатство» (під яким розуміється все, що має ринкову цінність і може бути обміняна на гроші або блага). Влада й багатство, включаючи власність, в реальному житті взаємозумовлені. Остання відіграє роль одного з найважливіших ресурсів влади і в той же час потребує державно-правової підтримки, в гарантованому державою дотриманні всіма учасниками економічних відносин певних правил. Саме тому політика виступає як структуроутворюючий фактор, який встановлює і підтримує певний соціальний порядок, без якого функціонування економічних інститутів стає просто неможливим. Економіка в цьому співвідношенні виступає як процес, що відбувається в рамках політико-юридичної структури.

2. Історично відносини влади — підпорядкування виникли раніше, ніж відносини власності. Надалі склалися два основних типи взаємин: а) «влада — власність», тобто панування політичної влади в суспільстві та підпорядковане, похідне положення власності; б) «власність — влада». Перший тип характерний для «східної деспотії», «азіатського способу виробництва», в якому К. Маркс виділяв такі характерні риси: по-перше, відсутність достатньо розвиненого інституту приватної власності, по-друге, злиття власності та державної влади при домінуванні останньої; в -третє, панування бюрократії в економіці та політиці. Влада при цьому типі відносин стає засобом отримання багатства. Розвиток економіки відбувається через господарсько-організаторську діяльність держави. При цьому сама держава незадовільно виконує свої суспільно-корисні функції, оскільки обслуговує приватні інтереси бюрократів, які використовують владу заради власного збагачення. Другий тип відносин «власність-влада» склався в західному суспільстві. Його відмінна риса — автономія власника в поєднанні з товарним виробництвом, орієнтуються на ринок. Така форма виникла вперше в античному світі. Навіть в умовах середньовіччя тривало формування структур громадянського суспільства з його головними елементами: самостійним товаровиробником, що спирається на інститут власності. Економічна влада все більше відокремлювалася від влади політичної і навіть проти неї, відстоюючи свої права. Так склалися головні системоутворюючі елементи суспільства: приватна власність, ринок, розділеність власності і влади, автономія індивідів (громадян), їх рівноправність як самостійних учасників господарського та політичного життя. в, возникла благодаря просветителям и соответствующая идеология, проповедующая лозунг «лесе фэр, лесе аллер» (фр. дайте действовать, предоставьте обстоятельствам развиваться самим по себе). У середині XVIII ст, виникла завдяки просвітителям і відповідна ідеологія, що проповідує гасло «ліс фер, ліс аллер» (фр. дайте діяти, надайте обставинам розвиватися самим по собі). Ставка була зроблена на вільну конкуренцію і ринкове саморегулювання, завдяки якій «невидима рука» допоможе задовольнити потреби людей у товарах і послугах. Державі при цьому приділялася роль «нічного сторожа». Популярним серед лібералів стала вимога «менше держави!». Життєздатність цієї моделі була підтверджена високими економічними досягненнями західних суспільств.).

2 Засоби і методи політичного регулювання економіки

Вплив політичної системи на економічну не зводиться тільки до економічної політики. Воно набагато ширше. Зокрема, зміни в самій політичній системі, в організації політичної влади можуть мати на економіку істотний вплив, в тому числі і негативне. Урядові кризи призводять, як правило, до потрясінь на ринку цінних паперів, паралізують багато економічні процеси.

Вплив політичної системи на економічну може бути успішним чи не дуже успішним, але його не може не бути, оскільки воно диктується об’єктивно необхідними обставинами. Назвемо їх.

Перша обставина відображає необхідність державного «присутності» в економічній сфері. Обумовлено це тим, що цілий ряд галузей і сфер ділової активності не представляє інтересу для приватного підприємництва через вельми елементарних причин: вони або взагалі не дають прибутку, або великий ризик не отримати її (або отримати, але в далекому майбутньому). Разом з тим без цих галузей неможливе нормальне функціонування економічної системи в цілому. Мова йде насамперед про галузі і видах послуг виробничої і соціальної інфраструктури. Це послуги, що задовольняють суспільні потреби: система водопостачання, міський транспорт, дорожні магістралі, поліцейська служба, благоустрій міст. Не цікаві або мало цікаві для приватного підприємництва організація системи підготовки наукових кадрів, будівництво шкіл та лікарень для незаможних верств населення. Розвиток космонавтики, фундаментальні наукові дослідження не викликають ентузіазму приватних інвесторів внаслідок не виключеною можливості не отримати прибуток. Перефразовуючи відоме судження К. Маркса щодо ролі акціонерної форми власності для будівництва залізниць, можна з повною упевненістю сказати, що світ до сих пір залишався б без видатних відкриттів у галузі космонавтики, атомної енергетики, охорони здоров’я тощо, якщо б не було державного сприяння розвитку виробничої та соціальної інфраструктури.

Перш ніж говорити про другий обставину, який робить необхідним проведення певної політики держави щодо економічної системи суспільства, доречно згадати цитату, яку К. Маркс привів у «Капіталі»: «Забезпечте 10 відсотків, і капітал згоден на будь-яке застосування, при 20 відсотках він стає пожвавленим, при 50 відсотках позитивно готовий зламати собі голову, при 100 відсотках він нехтує всіма людськими законами, при 300 відсотках нема такого злочину, на який він не ризикнув би, хоч би під страхом шибениці «.

Може бути, в цьому судженні і міститься елемент перебільшення, але, як показує світовий досвід, вільна ринкова економіка породжує все нові й нові форми отримання прибутку на шкоду розвитку економічної системи в цілому і окремих її частин. Ці форми добре відомі: укладення негласних договорів про високі або, навпаки, низьких цінах з метою усунути конкурентів (картелі); про квоти, призначених для продажу товарів; прагнення реалізувати продукцію низької якості; спроби загальмувати впровадження у виробництво передових досягнень науки і техніки (іноді це буває вигідно товаровиробникам); виробництво продукції, що супроводжується нанесенням шкоди навколишньому середовищі, і багато іншого.

Для запобігання такого роду явищ виняткову важливість знаходить відповідна державна політика, прийняття системи законів, проведення спеціальних заходів, що сприяють розвитку чесної (добросовісної) конкуренції, та ін. Зокрема, практично у всіх країнах з ринковою економікою існує антимонопольне законодавство, що передбачає серйозні санкції у разі його порушення. Проводяться державні заходи з охорони навколишнього середовища. Державна політика включає заходи щодо стимулювання та підтримки розвитку малого та середнього бізнесу та ряд інших, які спрямовуються на забезпечення динамічної стабільності.

Третя обставина, що робить необхідним проведення державної політики в економічній сфері, пов’язано з тим, що в кожний конкретний період свого розвитку людство в цілому і тим більше кожна окрема країна володіють обмеженими ресурсами, необхідними для задоволення потреб людей. Дана обставина робить необхідним державне втручання у розподіл названих ресурсів з урахуванням інтересів всіх соціальних верств суспільства. Виконання цього завдання стає постійною функцією політичної системи суспільства. При обмеженості ресурсів дуже важливо вирішити комплекс питань про пошук найбільш раціонального шляху їх використання. Це входить у завдання інститутів політичної системи суспільства, зокрема інституту виконавчої влади.

Четверте обставина, що робить необхідним політичний вплив на економічну систему суспільства, зумовлено тим, що ринкова економіка, будучи у своїй основі самоорганізується і саморегулюється, далека від досконалості в частині забезпечення економічної стабільності. Ринкова економіка сама може вирішити багато протиріч (надлишкових обсягів капіталу, економічні кризи тощо), піднятися з кризового стану, але дуже дорогий для суспільства ціною, жорстоко і нещадно: масові банкрутства, безробіття, падіння виробництва і т.д. Країні це обійдеться дуже дорого, вона буде відкинута на кілька років тому. Про масштаби цієї громадської ціни людству до сих пір не дає забути найглибший світова криза 1929-1933 рр.., Який, здавалося б, вже так далеко пішов у минуле. У зв’язку з цим неоціненною є заслуга державної політики, якщо не в запобіганні, то вже, безсумнівно, в істотному пом’якшення кризових ситуацій в економіці. Саме завдяки державній економічній політиці людство більше не зазнало настільки глибокого економічного потрясіння, яке воно пережило у 1929-1933 роках.

Завдання держави і, отже, проведеної ним політики різні. Іноді треба стимулювати тривале економічне зростання, іноді його важливо дещо стримати. Необхідні при цьому кошти також різні. Все залежить від конкретної ситуації і конкретних завдань. Тому не дивно, що більшість сучасних демократичних держав в різні періоди в своїй економічній політиці реалізують різноманітні заходи і спираються при цьому на практичні рекомендації самих різних теоретичних шкіл. Багато років, наприклад, економічна політика США розвивалася, багато в чому дотримуючись висновків теорії Дж. Кейнса, викладеної ним у роботі «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» (1936 р.). З певними модифікаціями (неокейнсіанство) вона використовується в окремі періоди сучасності.

Адміністрація Р. Рейгана спиралася в своїй економічній діяльності на інший напрям теоретичної думки, що доводить необхідність різкого скорочення державного втручання в економічний процес («монетаризм»). Результати «рейганоміки» добре відомі: країні вдалося в істотній мірі подолати негативні явища в господарській сфері.

І нарешті, п’яте обставиною, що відображає об’єктивну необхідність державної участі в розвитку та регулювання економічної системи суспільства, є виникнення і розвиток в сучасних демократичних державах громадянського суспільства, що представляє собою людську спільність, яку складають недержавні структури (об’єднання, асоціації, спілки, центри рухів, клуби , фонди тощо), що утворилися в різних сферах суспільного життя. Широка мережа організацій громадянського суспільства функціонує в економічній сфері. Вони утворені недержавними (промисловими, торговельними, фінансовими і ін) підприємствами і ставлять своєю метою: захищати інтереси і права входять у ці організації підприємств, сприяти зміцненню їх економічних позицій на внутрішньому і зовнішньому ринках, стежити за дотриманням антимонопольного законодавства та ін Здійснюючи ці мети, громадянське суспільство, що існує автономно від держави, змушене звертатися до нього з вимогами, проханнями, побажаннями. У результаті держава через громадянське суспільство вступає у відносини з сотнями тисяч підприємств економічної сфери. При цьому воно, безсумнівно, проводить певну політику, що відповідає інтересам суспільства в цілому.



Складність економічної політики як категорії і як феномену реальному житті полягає в тому, що, припускаючи досягнення певної мети (вихід з кризової ситуації, прискорення темпів економічного розвитку країни і т.д.), вона зачіпає численні господарські сфери: фінанси, кредит, грошовий обіг , податкову систему, промисловість, сільське господарство, інвестиції та ін У рамках кожного з цих ділянок загальна економічна політика конкретизується і реалізується як бюджетно-фінансова, грошово-кредитна, податкова, структурна, промислова, аграрна, інвестиційна, зовнішньоекономічна та ін Дані напрями виступають як підсистеми в загальній економічній політиці, що проводиться державами з розвиненою ринковою економікою.

Як показує світовий досвід, кожна з підсистем у структурі економічної політики може стати потужним засобом впливу на економічну систему і на суспільне життя в цілому. У цьому відношенні неможливо переоцінити роль бюджетно-фінансової, грошово-кредитної та податкової політики. Не можна не погодитися з думкою відомого німецького економіста Ф. Ноймарка, який у своїй роботі «Теорія і практика формування бюджету» відзначає, що бюджет виконує п’ять функцій: 1) фінансово-політичну; 2) політичну; 3) правову; 4) фінансово-контрольну ; 5) економіко-політичну. При цьому особливо важливою він вважає політичну функцію бюджету, оскільки з його допомогою держава в проведенні економічної політики може погасити чимало соціально-класових конфліктів, сприяти досягненню компромісів, домагатися політичної стабільності.

Однак роль фінансової, кредитної та податкової політики не зводиться лише до регулювання економічного розвитку держави. Їх можливості набагато ширше. Світовий досвід свідчить, наприклад, про можливості політичної влади за допомогою податкової політики змінювати співвідношення різних форм власності в країні (без реформ, тим більше без революцій!). Про це говорить досвід США, де в даний час практично не залишилося великих підприємств (фірм) у власності окремих осіб. Всі вони в недалекому минулому перетворилися на акціонерну форму власності. Відбулося це незабаром після того, як податок на доходи фізичних осіб став істотно вище, ніж податок на прибутки корпорацій, тобто акціонерних товарист).

Економічна політика проводиться владними структурами двома шляхами. Це: вплив на процеси, що відбуваються в економічній сфері, за допомогою законодавчих засобів; регулювання економіки її ж складовими (фінанси, кредит, податки тощо). Такий досить потужний «тандем» коштів дозволяє державі:

запобігати глибокі кризові спади в одні

періоди і забезпечувати підйом — в інші;

контролювати важливі економічні процеси,

кожен з яких в іншому випадку може перетворитися в

дестабілізуючу і навіть руйнівну силу (зростання

інфляції, безробіття, бюджетного дефіциту);

стимулювати розвиток нових галузей економіки,

проводити структурну перебудову, сприятиме зростанню

питомої ваги в економіці малого та середнього бізнесу, сприяючи

тим самим кількісного збільшення так званого «Середнього класу».

3.Особливості взаємодії економічної і політичної сфер суспільства в сучасній Україні

У межах СНД Україна за роки незалежності набула іміджу найбільше стабільного і позбавленого серйозних внутрішніх конфліктів держави. Це досягнення постійно фігурує в програмних виступах вищих керівників і використовується як свідчення реалізації визначеної державної стратегії. Лідери національно-демократичних сил теж охоче звертаються до ідеї суспільної згоди, що, притаманні національної ментальності. Взагалі внутрішня стабільність України офіційно подається і переважно сприймається як ознака «європейності», цивілізованості і застава успішних суспільних перетворень.

Що стосується структури влади, то її особливістю є неоднорідність при однотипності, цілісності; наявність внутрішньої боротьби і, одночасно, корпоративність, спроможність до ідейних метаморфоз, поступкам між носіями різноманітних поглядів і представниками різноманітних угруповань. Є всі підстави говорити про існування в Україні розгалуженої і міцної партії влади, спроможної обслуговувати інтереси різних груп номенклатури за рахунок колективної експлуатації ресурсів країни. А що стосується політичних сутичок і сутичок, що спостерігаються сьогодні в Україні, то вони відбуваються не в зв’язку з кардинальними змінами в самій системі влади, а скоріше в зв’язку з перегрупуванням, ротацією інтересів тих або інших підзагонів політичної еліти, пов’язаних із процесом перерозподілу влади і власності.

Однак і політика і економіка – окремо виділені течії суспільного життя, які мають своє керівництво, свою владу. І політична, і економічна влада України мають свої складові елементи і свої структурні підрозділи.

Політичні влада складається з політичних інститутів – важливих джерел соціальних і політичних змін, які створюють багатоманітність каналів політичної активності, формують альтернативи соціального і політичного розвитку.

Ведучим інститутом політичної системи і влади, відповідно, є держава – джерело права і законів, яка організує життя суспільства і діяльність самої держави. Держава виразник інтересів і волі економічно домінуючого класу, оберігає його домінуюче положення в суспільстві, охороняє умови використання всіх ресурсів: людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства і т.п. Держава усіх часів і типів характеризувалася рядом стійки, загально історичних прикмет і функцій: обов’язкове формування керуючих сил на тій чи іншій соціальній і класовій основі, процес, який в сучасних умовах має тенденцію демократизації.

Також в політичній владі важливе місце посідають політичні партії, масової суспільні організації і рухи, групи інтересів. Саме ці сили зумовлюють нормативно-регуляторну сферу в структурі політичної системи, а ті в свою чергу впливають на інші напрямки діяльності суспільства, в тому числі і економіки.

Вчення Шарля Монтеск`є

Що стосується розподілу влади, то перш за все слід згадати, що для характеристики статусу кожного з вищих органів сучасної держави визначальними є поняття форми державного правління. Форма правління — це спосіб організації влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів. При цьому вихідними є взаємовідносини між парламентом, урядом і главою держави. Зміст їх взаємовідносин в тій чи іншій мірі відбиває ідеї розподілу влад. Ці ідеї, відомі ще з ранніх часів, у найбільш чіткому викладі були сформульовані французьким просвітителем і правознавцем XVIII ст. Шарлем Монтеск`є. Його вчення відіграло помітну роль у становленні сучасної політико-правової думки і суттєво вплинуло на розвиток державних інститутів і у новий період світової історії.

Монтеск`є розрізняв три влади — законодавчу, виконавчу, судову — і стверджував, що в умовах свободи неприпустиме поєднання цих влад і здійснення їх однією особою або одним органом. Таке поєднання, на його думку, як звичайно призводило до сваволі. Тому Монтеск`є вважав за необхідне, щоб зазначені три влади здійснювались різними органами. Водночас він визнавав розподілені влади в принципі рівнозначущими і серед них не виділяв жодної, яка б наділялась якістю верховенства по відношенню до інших влад. Розвиваючи своє вчення про розподіл влад, Монтеск`є висунув положення про необхідність їх взаємодії і взаємної зрівноваженості. Він писав про таку взаємодію влад, за якої останні стримують одна одну і узгоджено просуваються до спільної мети. При цьому Монтеск`є вказував на неможливість практичного розмежування їх настільки, щоб це зовсім виключало втручання однієї влади в діяльність іншої.

Що ж слід відносити до економічної влади? Безперечно – на верхівці як політичної влади та і економічної влади стоїть президент держави. Наступною сходинкою до економічної влади можна відносити всі ті ланки влади, які так чи інакше впливають на роботу і визначають основні напрямки руху галузей народного господарства (парламент, міністерства, комісії по народногосподарських напрямках тощо). Однак не тільки економічна влада зумовлює економічну політику держави, тут мають причетність і політичні влади, які так чи інакше зумовлюють форму правління, форму власності виробництва, землі тощо. Тому ці гілки влад сильно переплітаються, коли питання торкається саме економіки держави, її розвитку і вдосконалення.

Сформульоване Монтеск`є вчення про розподіл влад заклало підвалини конституційного принципу, котрий був визнаний в державно-правовій теорії і практиці ряду країн вже наприкінці XVIII ст. Найбільшою мірою це вчення було сприйнято творцями конституції США 1787р., чинної й до сьогодні. Ідеї розподілу влад були покладені в основу її тексту і відповідної організації державного механізму, хоча в самому конституційному тексті словосполучення ”розподіл влад” не використовувалось. Юридична форма закріплення ідей розподілу влад тут має вигляд функціонального визначення кожного з вищих органів держави (конгресу, президента, верховного суду) як органів, котрі здійснюють відповідно законодавчу, виконавчу і судову владу.

Саме така форма закріплення ідей розподілу влад стала найпоширенішою в конституційній практиці країн світу. Лише у виняткових випадках розподіл влад прямо проголошується в конституційних законах.

Сучасна характеристика розподілу політичних і економічних влад у розвинутих країнах спирається на різні тлумачення їх змісту. Ці тлумачення суттєво відмінні, і їх можна пов`язати з існуючими формами державного правління та форм власності. Більше того, різні тлумачення розподілу влад знаходять своє втілення в різних формах правління та власності і відбивають сам факт існування таких форм.

Традиційне тлумачення розподілу влад передбачає майже ізольованість кожної із них, відсутність між ними широких і тісних функціональних взаємовідносин. Відповідне тлумачення визнає розподіл влад як жорсткий. Воно пов`язане з особливостями такої форми правління, як президентська республіка, і найбільш наближене до вчення Монтеск`є. На практиці жорсткий розподіл влад, по суті, спричиняє конкуренцію вищих органів держави, насамперед органів законодавчої і виконавчої влади, Особливістю практичної реалізації ідеї жорстокого розподілу влад є доповнення у вигляді стрункої системи так званих стримувань і противаг. У межах цієї системи створено структуру взаємодій і взаємообмежень вищих органів держави, а звідси — трьох розподілених влад. Класичною вважається система стримувань і противаг, встановлена за конституцією США.

Поширеним є й інше тлумачення розподілу влад,, за яким останні повинні тісно співробітничати і навіть переплітатись. Таке тлумачення відповідає природі парламентарних форм правління. Більш того, в країнах з такими формами правління поняття розподілу влад піддається корективам або навіть заперечується. Багато теоретиків не бачать необхідності у жорсткому розподілі влад. Вони посилаються на притаманне практиці цих країн явище — часткове злиття або часткове розділення функцій органів законодавчої і виконавчої влади, яке призводить до так званого змішування влад.

Висновок

Отже, в результаті розгляду взаємодії політичної та економічної систем можна зробити висновок про те, що політичні відносини проросли в економічну систему, як коріння дерева в землю. У свою чергу, можна говорити про економічні відносини, так само глибоко проросли в політичну систему.

Жодна індустріальна або стала на шлях індустріалізації країна не обходиться без політичних рішень, які забезпечують необхідні умови індустріалізації і підвищення ефективності виробництва та обміну. Особливо важливе значення мають політичні рішення для оздоровлення і зміцнення фінансових систем, грошового обігу та фінансування господарства. Невипадково закони про бюджети у всіх країнах ставляться до найважливіших. Економічна політика всюди націлена на пошуки відповідного змінюються інтересам і можливостям співвідношення виробництва та споживання.

Навіть скорочення безпосередніх економічних функцій держави в багатьох країнах не змінило загальної тенденції розширення та активізації економічної політики в цілому. Широко поширені механістичні міркування про перевагу економіки над політикою або політики над економікою, як і заклики займатися економікою без політики, неспроможні і заважають подолання економічних труднощів політичними засобами, особливо в Російській Федерації.

Використана література:

Андрієнко І.С. Політика і економіка. – К., 2001.

Кривогуз І.М. Політологія: Учеб.для студ. висш.учеб.заведеній .- М.: ВЛАДОС, 2003. — 288 с.

Політичний словник. – К., 2000.

Політологія: словник-довідник / сост. В. А. Смоляков. — Хабаровськ, 1998.

Політологія: підручник / авт. кол. — М.: Справа, 2002.

Політологія: Навчальний посібник для вузів. Сост. отв. редактор А. А. Радугин. — М.: Центр, 1999. — 224с.

Полуніна Г.В. Політологія: Підручник .- «АКАЛІС», 1999. -278 С.

Панарін. Політологія. Підручник. — М.: «ПБОЮЛ С. М. Грачов», 2001, — 448 с.

.




Предыдущий:

Следующий: