реферат ист-укр


1.Українські землі в роки Першої світової війни

Для України XX століття було найтрагічнішим за всю її історію. І це не перебільшення чи художній образ, а констатація факту: адже внаслідок політики геноциду, що її проводили колонізатори, внаслідок двох світових війн, чиї фронти прокотилися по Україні, та революцій українці зазнали колосальних втрат. У процентному відношенні вони близькі до рівня втрат, яких зазнали інші народи — жертви геноцидів XX ст.: білоруси, євреї, вірмени, ассірійці. Якщо ж урахувати репресії, депортації, політику денаціоналізації, то стає зрозумілим, чому нині, на початку XXI ст., українців не набагато більше, ніж на початку XX ст. І це при тому, що рівень народжуваності в Україні на початку XX ст. був одним з найвищих у світі!

Перша світова війна 1914—1918 pp. і національні революції, каталізатором яких стала Україна, відкрили у світовій історії новітню добу, що триває й нині. Вона була війною імперіалістичною, зумовленою глибокими суперечностями (економічними, політичними, військовими) між двома протилежними блоками: Антантою (Англія, Франція, Росія, ін.) та Троїстим союзом, який згодом став Четверним, або ж Центральним блоком (Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія, Болгарія).

Так, Росія прагнула загарбати Галичину й Буковину, знищити тут «український П’ємонт», заволодіти Стамбулом (Константинополем), узяти під одноосібний контроль протоки Босфор та Дарданелли і під звуки переможних сурм придушити революцію у власній країні. Австро-Угорщина мала схожу мету, зокрема хотіла захопити деякі території на Балканах і частину земель Правобережної України.

Те, що деякі країни, наприклад Бельгія та Чорногорія, вели справедливу війну, суттєво не впливало на загальний несправедливий з обох боків характер цієї кривавої бійні. Ситуація, в якій опинилася Україна, як і деякі інші країни (зокрема Польща), була особливо тяжкою, оскільки напередодні війни українські землі перебували під владою двох ворожих одна одній імперій (Російської та Австро-Угорської). Внаслідок цього українці мусили проливати кров у абсолютно непотрібній їм війні, за чужі інтереси, та ще й воювати між собою. Крім того, до лав військ воюючих коаліцій їх було мобілізовано непропорційно більше, ніж представників інших народів.

У складі російської армії воювало 3,5 млн українців, у складі австрійської — понад 300 тис.

Кілька разів наприкінці XIX — на початку XX ст. світ стояв на грані війни, але приводом до неї судилося стати вбивству ерцгерцога Франца-Фердинанда 28(15) червня 1914 р. у боснійському місті Сараєво. Замах учинив 19-річний босняк, студент Гаврило Принцип, член нелегальної організації «Молода Боснія». Остання прагнула звільнити Боснію, анексовану в 1908 p., від австрійського панування. Це вбивство болісно сприйняли в Австро-Угорщині. За спиною змовників стояла Сербія, насамперед деякі праворадикальні офіцерські організації, а за нею — Російська імперія. Австро-Угорщина, покаравши смертю й тюремним ув’язненням організаторів замаху (Г. Принцип у зв’язку зі своїм неповноліттям був засуджений до 20 років тюремного увя’знення і невдовзі помер від туберкульозу), поставила Сербії гострий ультиматум. Сербія, спираючись на поради з Петербурга, погодилася з дев’ятьма пунктами ультиматуму, відхиливши два з них.

У свою чергу, Австро-Угорщина за порадою з Берліна не погодилася укласти мир і 28(15) липня оголосила Сербії війну. Наступного дня цар Микола II підписав указ про загальну мобілізацію, який не був відкликаний, незважаючи на вимоги Німеччини. 1 серпня (19 липня) Німеччина оголосила війну Росії, а через день — її союзниці Франції. Згідно із задумом начальника німецького генштабу графа Шліффена («план Шліффена») німецькі війська не стали йти на потужні укріплення франко-німецького кордону, а обійшли їх і через територію Бельгії рушили на Париж. Після блискавичного розгрому Франції військова машина Німеччини мала бути розвернута проти Росії. У відповідь на дії Німеччини Англія оголосила їй війну. 6 серпня (24 липня) Австро-Угорщина оголосила війну Росії.

Учасники війни сподівалися, що вона буде швидкоплинною та маневреною і закінчиться за кілька місяців, максимум за рік, як переважно відбувалося у війнах XIX ст. Проте з маневреної війна поступово перейшла у виснажливу, окопну й охопила весь світ. 10 серпня 1914 р. війну Німеччині оголосила Японія, яка вирішила захопити німецькі колонії на Далекому Сході. Італія не підтримала своїх союзників, а у 1915 р. навіть виступила на боці Антанти. Зате Центральний блок підтримала Османська імперія (жовтень 1914 p.), яка розгорнула військові дії насамперед на Балканах та Закавказзі, а також Болгарія (1915 p.). Усього в цій війні взяло участь 38 держав, більшість з яких вступили в неї в останній період на боці Антанти.

Українці в ході цієї війни були розділені. Керівники українського руху, щоб не стати об’єктом додаткових репресій, мусили заявити про свою лояльність до імперій, під владою яких вони перебували.

1.1 Підросійська Україна

Симон Петлюра, член ТУП (Товариства українських поступівців) — найвпливовішої української політичної організації, що діяла в Російській імперії, виступив з гаслом підтримки у війні Російської імперії. Своїм проантантівським позиціям Петлюра ніколи не зраджував. Пізніше з участю української інтелігенції виникла низка громадських товариств і комітетів з допомоги жертвам війни (Союз міст, Земський союз, Товариство допомоги населенню Півдня Росії, що постраждало від воєнних дій). Щоправда, не всі «тупівці» були такої думки, деякі з них, зокрема Є. Чикаленко, А. Ніковський, вважали, що Росія в цій війні зазнає поразки. Щоб не допустити розколу, восени 1914 р. ТУП прийняло компромісне рішення: дотримуватися нейтралітету щодо війни та воюючих сторін.

1.2 Українці в еміграції

Найбільша за чисельністю українська громада проживала тоді в Канаді, яка була британською колонією. Переважна більшість українців походила з підавстрійської України, і тільки на цій підставі вони, незважаючи на свої запевнення в лояльності до Канади та британської корони, дискримінувалися. Чимало чоловіків-українців було заарештовано, кинуто на примусові роботи, де вони хворіли й гинули, через те що їхнє становище було гірше, ніж становище німецьких та австрійських полонених. Чимало українців мусили стати на спеціальний облік у поліції і не могли вільно пересуватися по країні. Такий стан тривав мало не до кінця 1917 р., коли внаслідок протестів з боку української громади канадський уряд змінив свою політику. Українців почали призивати на військову службу, а тих, хто походив з Російської імперії, направляли на Західний фронт; деякі з них, наприклад Пилип Коновал, були удостоєні найвищої британської відзнаки — «Хреста Вікторії». Значно більша кількість українців з Канади перебувала у складі фронтових будівельних батальйонів у Європі («канадські лісові батальйони»).

1.3 Підавстрійська Україна

2 серпня представники трьох українських галицьких партій створили у Львові Головну Українську Раду (ГУР) на чолі з Костем Левицьким, яка заявила про свою підтримку Австро-Угорщини і поставила за мету створити українські військові формування. Галичан підтримала й частина українців-східняків, які перебували в еміграції і могли вільно, не оглядаючись на царську «охранку», висловити свою думку. У Львові виникла також «Спілка визволення України» (СВУ) (В. Дорошенко, Д. Донцов та ін. емігранти-східняки), яка закликала українців стати у цій війні на боці Австро-Угорщини. У травні 1915 р. представники СВУ разом з представниками Західної України заснували у Відні Загальну Українську Раду — координаційний орган, який прагнув до створення самостійної держави у Східній Україні й автономії для українців у межах Австро-Угорщини. До речі, таким самим шляхом ішли представники південнослов’янських народів, але вони орієнтувалися на Антанту.

Вже 2 серпня з ініціативи ГУР почали формувати Легіон українських січових стрільців (УСС, «усуси») — українські військові підрозділи в австрійській армії. Надії ГУР на цей легіон базувалися на достатніх підставах. Австро-Угорщина на відміну від Росії проводила набагато ліберальнішу політику щодо українців. Тут дозволялася діяльність політичних партій та організацій, спортивних організацій, діяли школи з українською мовою навчання, виходили українською мовою газети та журнали. В разі перемоги країн Центрального блоку можна було б розраховувати на значне розширення автономії, в разі поразки чи розпаду імперії — на створення незалежної Української держави. Українські військові частини в будь-якому випадку стали б опорою народу в його національно-визвольній боротьбі. Аналогічним шляхом ішли не лише українці, а й поляки, чехи, котрі створили національні частини, що відіграли важливу роль у творенні їхніх незалежних держав.

Отже, вперше в новітній історії було сформовано українські військові частини, причому українська молодь, у тому числі й жінки, йшла до Легіону «усусів» добровільно, охоплена патріотичним прагненням вибороти незалежну Українську державу. Пізніше «усуси» справді зроблять важливий внесок у національно-визвольну боротьбу українського народу 1918—1921 pp. Саме з їхнього середовища вийшла ціла когорта борців за волю України. Досить назвати такі імена як Ольга Басараб, Софія Галечко, Олена Степанів, Дмитро Вітковський, Роман Дашкевич, Андрій Мельник та ін. «Усуси» відзначилися вже в 1914—1915 pp., особливо під час боїв у Карпатах, насамперед за гору Маківку (травень 1915 р.). У середовищі «усусів» було складено багато популярних патріотичних пісень, які часто звучать і в наш час.

1.4 Хід воєнних дій у 1914 році

Оскільки німецькі війська вже загрожували Парижу, Росія мусила перейти в наступ у Східній Пруссії, який закінчився крахом і загибеллю двох армій у районі Мазурських озер, але допоміг Парижу, змусивши німців перекинути із Західного фронту два корпуси й одну кавалерійську дивізію. Внаслідок битви на р. Марна («чудо на Марні») 5—12 вересня, в якій з обох боків брало участь 2 млн солдат, німці відступили і стали готуватися до нового наступу. Тоді ж в акваторію Чорного моря увійшов німецький лінкор «Гебен» і бомбардуваннямСевастополя показав, хто насправді є господарем на цьому морі. Дії «Гебена» завдали тяжкого удару по зовнішній торгівлі Російської імперії.

На Східному фронті головні події у 1914 р. відбувалися в Галичині. Спочатку російські війська вели успішні бої, оскільки вони явно переважали австрійські кількісно. Австро-угорські армії генералів Данкля та Ауфенберга вдарили з Галичини на північ — на підросійську Польщу, щоб, з’єднавшися з німецькими силами, повести спільний наступ на схід. У боях під Любліном, Замостям, Красноставом та Красником австрійці взяли гору. Цей наступ оголив Східну Галичину й Буковину, чим і скористалася російська армія, завдавши потужного удару. Після переможної битви під Равою-Руською російські війська під командуванням генералів Брусилова та Рузського захопили Львів (3.09.1914 p.), а пізніше, після надзвичайно тяжкої облоги (100 днів!), було взято й багатостраждальний Перемишль, який за період війни п’ять разів переходив із рук у руки. Вже в 1914 р. зазнали сильних руйнацій внаслідок боїв такі міста, як Тернопіль, Сокаль, Жовква, Гусятин, Броди та ін. Велика трагедія сталась у Чорткові. Під час артилерійського обстрілу російськими військами один снаряд знищив локомотив переповненого біженцями поїзда. Від вибуху поїзд помчав з гори назад, ударив у такий самий потяг, що йшов слідом, після чого обидва, охоплені полум’ям, на величезній швидкості врізалися у натовп людей на вокзалі. На місці загинуло кілька тисяч чоловік. Чи варто говорити, що ця трагедія не була єдиною, що на долю мирного українського населення, яке опинилося в самому центрі змагань гігантських армій, випала маса страшних випробувань…

Вже перші тижні війни принесли масові арешти не лише серед недвозначно сприяючих Росії «москвофілів», а й серед усієї української людності. Чим більше погіршувалося становище на фронті австро-угорської армії, тим брутальнішими ставали репресії. Свій «внесок» зробили й польські шовіністи, якими повнилася галицька адміністрація, зокрема голова військового трибуналу у Львові Загорський. Вони використовували ситуацію для розправи над українцями. Багатьом галичанам навіть іменування себе русинами дорого обійшлося, бо австро-угорська солдатня, не завжди розрізняючи співзвучні слова «русин» і «росіянин», чинила насильства над галичанами, навіть убила тисячі з них, особливо з числа москвофілів. Так, у вересні 1914 р. 30 тис. галичан та буковинців було кинуто до концтаборів, насамперед у лихої слави «Талергоф» у Австрії, де внаслідок хвороб та недоїдання померло близько 1700 в’язнів. Але це був лише початок…



1.5 Галичина й Буковина під російською окупацією

Набагато гірші часи настали, коли російські війська окупували Галичину, Буковину й Закарпаття, утворивши Галицько-Буковинське генерал-губернаторство. Граф О. Бобринський оголосив Східну Галичину й Лемківщину аж до Нового Сонча споконвічною частиною великої Росії, запровадив тут великодержавно-шовіністичну політику Петербурга. Окупаційна адміністрація закрила українські установи, школи, клуби, бібліотеки, союзи, в тому числі «Просвіту» та НТШ (Наукове товариство ім. Шевченка), редакції українських газет, пограбувала музеї, заборонила продаж та поширення українських книг і газет.

Як писав у спогадах польський історик М. Бобжинський, «зграя російських чиновників залила край, запроваджуючи до урядування російську мову і російську систему разом з хабарництвом. У школах порядкували вчителі з Росії, а для вчителів-русинів відкрили курси російської мови». Тисячі українців, насамперед еліту Галичини, депортували на схід. У заслання потрапив і М. Грушевський — видатний український історик. Нещадних репресій зазнала Українська греко-католицька церква (УГКЦ), а її митрополита — Андрія Шептицького заарештували і вивезли в глиб Росії, де він перебував до Лютневої революції 1917 р. Тоді ж було депортовано чимало поляків та євреїв, а також значну частину населення Волині, Холмщини, Білорусі. Після цих акцій та досвіду життя в російській глибинці полуда москвофільства спала з очей багатьох галичан, і ця течія в суспільно-політичному житті Галичини тоді майже зникла.

1.6 Хід воєнних дій у 1915 році

Не досягнувши вирішальних успіхів у Франції, Німеччина вирішила перенести головні воєнні дії на Східний фронт. До того ж треба було допомогти Австро-Угорщині, яка намагалася виправити становище і вже в лютому 1915 р. відбила Чернівці. Поблизу лемківського містечка Горлиця командувачем Східного фронту П. Гінденбургом та австрійським генералом Макензеном було сконцентровано потужні сили і 2 травня (19 квітня) 1915 р. німецькі та австро-угорські війська перейшли в наступ. «Горлицький прорив» армій Центрального блоку привів до очищення від російських військ майже всієї Галичини й частини Волині. Внаслідок наступного удару німців — по Ризі — росіяни з тяжкими втратами відступили з Польщі, Холмщини й Підляшшя, частково з Прибалтики й Білорусі. При цьому російська армія провела масову евакуацію українського населення Холмщини та Підляшшя, спалила там багато українських сіл. Це призвело до тяжких демографічних наслідків для цих етнічних українських земель. Однак вивести з війни Російську імперію з її величезними людськими ресурсами (не випадково її називали «паровим котком») Німеччині не вдалося.

Війна затягувалася, ставала позиційною, перетворювалася на війну економічних потенціалів держав, що воюють. Найгостріше, особливо для країн Центрального блоку, стояла проблема постачання армії зброєю, боєприпасами і провіантом.

Уряди шукали вихід у дедалі більшій експлуатації трудящих, що загострювало економічну та політичну кризи, в посиленні національного гноблення. Так, на українських землях, що перебували під Росією, було заборонено політичну й культурну діяльність, у тому числі й «Просвіту». Така національна політика мала тяжкі наслідки для Російської, Австро-Угорської та Османської імперій, особливо якщо врахувати нерозв’язаність у Росії аграрного питання.

До того ж у Російській імперії цар Микола II став знаряддям у руках придворної камарильї, у якій велику роль відігравав «старець» Григорій Распутін (Черних) — шарлатан, розпусник і п’яниця. І хоча Распутіна було вбито внаслідок змови у грудні 1916 p., однак авторитет царя й самодержавства був безповоротно втрачений. Вибухали конфлікти і в середовищі панівної верхівки, між представниками різних політичних течій і партій. Цим уміло скористалася ліворадикальна опозиція на чолі з більшовиками, яка дістала потужну фінансову допомогу від німецького уряду. Останній вважав, що перевороти й хаос приведуть до виходу Росії з війни і це дасть можливість країнам Центрального блоку здобути перемогу.

1916 рік було ознаменовано, в першу чергу, кривавими битвами під Верденом («Верденська м’ясорубка») та на р. Соммі у Північній Франції, де обома сторонами було втрачено близько 2 млн (!) вояків, але суттєвих змін на цьому театрі війни не сталося. Не надто насичений військовою технікою Східний фронт був рухливішим.

4 червня (22 травня) 1916 р. тут відбувся «Брусилівський прорив».

Війська російського Південно-Західного фронту під командуванням талановитого генерала Брусилова прорвали австро-угорську оборону на широкому відрізку в чотирьох місцях. Через кілька днів було взято Луцьк, у липні — серпні російська армія знову увійшла в Галичину і зайняла Буковину. Переоцінивши слабкість Центрального блоку, у війну на боці Антанти вступила Румунія, але була швидко окупована німецькими військами. 21.11.1916 р. помер Франц-Йосиф II, а на престол зійшов останній імператор Австро-Угорщини Карл, який був прихильнішим до українців.

1917 року у війну вступили Сполучені Штати Америки, що, врешті, й схилило терези на бік Антанти. А тим часом у Російській імперії в умовах війни, тяжкої економічної та політичної кризи, невирішеності національного питання склалася революційна ситуація.

2. Лютнева революція

Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію. Протягом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Микола II відрікся від влади і, фактично, в країні встановився республіканський лад. Така блискавичність перемоги над царизмом пояснюється насамперед кризовим станом в імперії, гостротою політичних, соціально-економічних та національних проблем, зростаючою активністю політичних сил, падінням авторитету та слабкістю реально існуючої влади. Могутнім каталізатором подій стала Перша світова війна.

Лютнева революція в Росії лише на певний час зняла політичну напруженість у країні. Після падіння царизму перед суспільством постали невідкладні завдання, з’явилися нові проблеми. Першочерговими завданнями були: створення нової стабільної держави; визначеність у питанні про участь у війні; подолання негативних тенденцій в економіці; вирішення аграрного та національного питань.

Перемога революції сприяла створенню на теренах колишньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери. Тимчасовий вакуум легітимної (законної) влади; поява конкуруючих владних структур (Тимчасовий уряд — Ради); широкомасштабне втягнення в орбіту револющйної діяльності неосвічених і недосвідчених народних мас; активний вихід армії на авансцену внутріполітичної боротьби; посилення в народній свідомості орієнтації на силові методи вирішення суспільних проблем; зростання ролі політичних партій, пошуки політичними силами нових шляхів суспільного розвитку; активізація національних рухів — всі ці тенденції та процеси позначилися на історичному розвитку України не тільки на початку, а й протягом усього 1917 р. Водночас місцеві чинники зумовили специфіку та особливості суспільного життя українських земель.

Після Лютневої революції влада формально перебувала в руках Тимчасового уряду, який отримав повноваження від ліберальних кіл Державної думи. Його основною опорою на місцях і, зокрема, в Україні були торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція переважно кадетської орієнтації. Саме ці соціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети, які й розглядалися Тимчасовим урядом як представницькі органи місцевої влади. Широка демократизація суспільства (проголошення політичних прав і свобод, скасування національних та релігійних обмежень, смертної кари, ліквідація репресивних органів царського режиму, оголошення амністії) зумовили на перших порах популярність нового уряду серед місцевих органів влади. Проте революційна ейфорія швидко минула. Небажання, а значною мірою неможливість через певні обставини Тимчасового уряду йти на радикальні суспільні зміни до скликання Установчих зборів зумовили катастрофічне, прогресуюче падіння авторитету та впливовості всієї вертикалі офіційних владних структур, перманентну кризу влади.

У центрі і на місцях виникають альтернативні органи влади — Ради депутатів як безпосередній наслідок волевиявлення політично активної частини трудящих і логічне продовження революційних традицій 1905—1907 рр. У середині 1917 р. в Україні їх налічувалося 252. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал-демократів. Найвпливовішими вони були в Донбасі, де їх кількість становила 180 (71%), у великих містах — Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полтаві та ін., у прифронтовій смузі Південно-Західного та Румунського фронтів, у сільській окрузі украінсько-російського пограниччя — північна частина Чернігівщини, Харківщина.

Майже одразу після Лютневої революції питання про самовизначення України опинилося в епіцентрі політичної боротьби. Незважаючи на суттєві розходження у вирішенні соціально-економічних питань, кадети, які домінували в Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок, що визначав політичну лінію Рад, значною мірою сходилися в поглядах на розв’язання національного питання. Обстоюючи унітарну форму російської держави, ці політичні сили визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Таке вирішення українського питання вже на початку 1917 р. не відповідало вимогам часу, якісно новому рівню національного руху і тому не тільки породжувало численні тертя, суперечності та протиріччя між різними політичними силами суспільства, а й зумовило появу в Україні ще одного альтернативного центру влади — Центральної Ради — громадсько-політичного об’єднання, що утворилося 4 березня 1917 р. У надзвичайно короткий час Центральна Рада переросла у впливовий представницький орган народної влади. Важливу роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямів діяльності відіграли три провідні українські партії: Українська партія соціалістів-революцюнерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський). Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського.

Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934) — історик, літературознавєць, публіцист, політичний і державний діяч, Голова Української Центральної Ради. Народився в м. Холм (нині на території Польщі). По закінченні Київського університету (1890) провадив дослідницьку роботу в наукових установах Львова і Києва. Водночас брав участь у громадському житті, один з організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині (1899), засновник Товариства українських поступовців (1908). У 1914 р. був арештований і засланий до Симбірська. 7 березня 1917 р. обраний Головою Української Центральної Ради. За гетьмана П. Скоропадського перебував у підпіллі, з 1919 р. — в еміграції (Відень, Прага, Берлін, Женева, Париж). У 1923 р. обраний дійсним членом ВУАН, у 1924 р. повернувся в Україну. Очолював кафедру історії України, історичний відділ ВУАН. У 1929 р. обраний академіком AH CPCP. У 1931 р. арештований ДПУ і звинувачений у керівництві «Українським національним центром» та в антирадянській діяльності. З кінця 1930 р. до 1934 р. змушений був працювати в Москві. Помер 25 листопада 1934 р. у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі в Києві. Автор багатьох ґрунтовних праць із всесвітньої та української історії, головними з яких є «Історія України-Руси» у 10 томах і 13 книгах (1898—1936), «Нарис історії українського народу» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911); п’ятитомна «Історія української літератури» (1923—1927) та ін.

Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливовості цього органу влади сприяло те, що він обстоював близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіальної автономії та популярні ідеї соціалізму. Значну роль у цьому процесі відіграв і демократичний та всеохоплюючий принцип формування Центральної Ради, адже з самого початку свого існування вона була уособленням трьох представництв: національного, соціально-класового та територіального. Такі ідейні засади та організаційні основи значною мірою і забезпечили їй широку народну підтримку. Свою прихильність до Центральної Ради висловили військовий, селянський та робітничий всеукраїнські з’їзди, скликані в травні 1917 р.

2.1 Наслідки Лютневої революції

Безпосередніми наслідками Лютневої революції 1917 р. для України були посилення політичної боротьби; вихід на політичну арену широких народних мас; перетворення армії на впливовий фактор внутрішнього життя; зростання ролі політичних партій; зміщення суспільних настроїв вліво; паралельна поява конкуруючих владних структур Тимчасового уряду і Рад, у діяльності яких домінував соціальний акцент, та Центральної Ради, у роботі якої надавалася перевага вирішенню питань національного розвитку.




Предыдущий:

Следующий: